Вони удвох ішли алеєю вдовж парку Ранелаг. Вечір, дерева, Анні, яка взяла його під руку, — все це навіювало Дарагану враження, що вони гуляють, як колись, у лісі Монморансі. Вона зупиняла машину на перехресті просік, і вони йшли далі, аж до ставка Фоссомброн. Він пригадував назви перехресть — Мушиний дуб, Шпиль. Одна назва викликала острах — Хрест принца Конде. У школі, куди Анні його записала й звідки часто забирала о пів на п’яту, вчителька розповідала про принца, якого знайшли повішеним у його замку, в Сен-Ле, й ніхто нічого так і не довідався про точні обставини смерті. Вона називала його «останній з Конде».
— Про що ти думаєш, мій маленький Жане?
Вона схилила голову йому на плече, і Дараганові захотілося розповісти, що він думає про «останнього з Конде», про школу й про їхні прогулянки лісом. Але він боявся почути: «Ні... Ти переплутав... я такого не пам’ятаю». Він теж за ці останні п’ятнадцять років, урешті-решт, усе забув.
— Ти повинен показати мені, де ти живеш... Я хотіла б прогулятися з тобою кварталом навколо площі Бланш...
Можливо, вона згадає, що вони провели кілька днів у тому районі, перш ніж вирушити потягом на південь. Але він знову не наважився запитати.
— Зовсім маленька кімнатка. І потім, там немає опалення.
— Байдуже... Ти собі не уявляєш, як ми страшенно мерзли взимку, замолоду, у тому кварталі, з братом П’єром.
І цей спогад принаймні не був для неї болючим, бо вона розсміялася.
Вони дійшли до кінця алеї, аж до воріт Мюет. Він подумав, чи цей запах осені, жовтого листя й вогкої землі не принесло сюди з Будонського лісу. Чи, може, через роки, з лісу Монморансі.
Вони зробили коло, перш ніж дійти до її, як вона казала з ноткою іронії, «домівки». Що довше вони йшли поряд, то більше він відчував, як його огортає м’яка амнезія. І вже не знати, відколи він разом з цією незнайомкою. Мабуть, вони тільки-но зустрілися на алеї парку чи перед одним із цих будинків зі сліпими фасадами. А якщо він випадково й помічав світло, воно завжди було у вікні горішнього поверху, неначе хтось уже давно поїхав, забувши вимкнути лампу.
Вона стискала його руку, ніби впевнюючись, що він поряд.
— Мені завжди страшно повертатися пішки в такий час... Я вже не знаю точно, де я...
Справді, вони саме перетинали нічийну територію чи, скоріше, нейтральну зону, відрізану від усього.
— Уяви, коли треба купити сигарет чи знайти аптеку, яка чергує вночі... це дуже складно у цьому кварталі...
Вона знову розсміялася. Її сміх і їхні кроки відлунювали вулицями, одна з яких мала ім’я забутого письменника[12].
Вона дістала з кишені пальта в’язку ключів і зробила кілька невдалих спроб, перш ніж натрапила на потрібний.
— Жане... ти проведеш мене нагору?.. Я боюся привидів...
Вони ввійшли до холу з підлогою, викладеною білими і чорними плитами. Вона відчинила якісь двері.
— Хочеш побачити перший поверх?
Анфілада порожніх кімнат. Стіни зі світлого дерева й широкі вікна. Біле світло падало з настінних світильників, з-під самої стелі.
— Тут, схоже, були вітальня, їдальня й бібліотека... Якийсь час Роже Венсан складав тут товари...
Вона зачинила двері, взяла його під руку й потягнула до сходів.
— Хочеш подивитися третій поверх?
Вона відчинила двері й увімкнула світло, яке лилося з таких самих світильників, з-під стелі. Порожні кімнати, як і на першому поверсі. Вона відсунула засклені двері на балкон, з надтріснутою шибкою. Велика тераса виходила в парк.
Це спортивний зал колишнього власника... Котрий жив тут до війни...
Дараган помітив у підлозі дірки, а сама підлога, здається, мала щільність пробкового дуба. На стіні дерев’яна шафа з полицями, на яких кріпилися маленькі гантелі.
— Тут повно привидів... Я сюди ніколи не заходжу одна...
Коли вони повернулися на другий поверх, перед дверима вона поклала йому на плече руку.
— Жане... Ти лишишся зі мною на ніч?
Вони пройшли до кімнати, яка слугувала вітальнею. Вона не ввімкнула світла. Уже на канапі нахилилася до нього й прошепотіла на вухо:
— Коли я звідси виїду, ти візьмеш мене до себе, до кімнати біля площі Бланш?
Вона гладила його по лобі. І тихим голосом промовила:
— Уяви, що ми раніше не були знайомі. Так простіше...
Звичайно, так простіше, адже у неї тепер інше прізвище і навіть інше ім’я.
~
Близько одинадцятої вечора в кабінеті задзвонив телефон, але він не відповів, а чекав, чи буде повідомлення на автовідповідачі. Дихання — спочатку спокійне, а потім дедалі уривчастіше, і чийсь далекий голос, проте він не дочув — жінки чи чоловіка. Стогін. Потім знову хекання й два голоси, чий шепіт переплітався, але він не розрізняв слів. Він вимкнув автовідповідач і висмикнув з розетки телефонний дріт. Хто це? Шанталь Гріппе? Жіль Оттоліні? Обоє водночас?
Нарешті він вирішив скористатися нічною тишею й востаннє переглянути всі сторінки «досьє». Але тільки-но він почав читати, як відчув щось неприємне: речення то перепліталися, то несподівано виникали, витісняючи попередні, а потім зникали, так і не розкодовані. Перед ним був палімпсест, де всі слова перемішалися, нагромадившись одне над одним, і ворушилися, мов мікроорганізми під мікроскопом. Він вирішив, що це від утоми, й заплющив очі.
Коли він їх розплющив, погляд упав на копію сторінки з «Чорного кольору літа», де згадувався Торстель. Окрім епізоду в крамниці «Фотоматон» — епізоду, запозиченого з реального життя, — у нього не лишилося ні найменшої згадки про свою першу книжку. Хіба що одна — про перші двадцять сторінок, які він пізніше вилучив з неї. Вони мали становити, як це йому уявлялося, зав’язку сюжету, але потім він передумав. Той перший розділ називався «Повернення до Сен-Ле-ла-Форе». Може, ті двадцять сторінок були поховані в картонній коробці, що зберігалася в його фанерній валізі? Чи порвані? Він не знав цього достеменно.
Перш ніж писати, йому заманулося, по п’ятнадцяти роках, востаннє навідатися до Сен-Ле-ла-Форе. Не для паломництва, а для уточнення місцевості, щоб краще впоратися з першим розділом. Він промовчав про «повернення до Сен-Ле-ла-Форе», коли був по кількох місяцях у Анні Астранд, того вечора, як вони зустрілися, невдовзі після виходу книжки. Він боявся, що вона скаже, стенаючи плечима: «Що за вигадка, мій маленький Жане! Для чого туди повертатися?..»
Якось пополудні, через кілька днів після зустрічі з Ґі Торстелем на іподромі, він вирушив туди автобусом, що курсував від Аньєрських воріт. У ту епоху околиці вже були іншими. Цікаво, чи цим самим шляхом Анні Астранд поверталася на автівці з Парижа? Поблизу вокзалу в Ермоні автобус проїздив під залізничними коліями. Втім, чи не примарилася йому ця поїздка понад сорокарічної давності? Він описав її в романі, і з цієї причини у нього виникло сум’яття. Він пройшов угору головною вулицею Сен-Ле й перетнув площу з водограєм... У повітрі висів жовтавий туман і йому здалося, що це з лісу. На вулиці Ермітаж, він був певен, у часи Анні Астранд будинків іще не було, а замість них обабіч росли дерева, чиї крони змикалися зеленою аркою. Чи це не в Сен-Ле? Здається, він упізнав частину будинку, яка виходила на вулицю й велику браму, де Анні Астранд часто ставила автомобіль. Але далі, на місці кам’яної огорожі, вже стояла якась бетонна будівля.
Напроти, за заґратованим парканом — двоповерховий будинок з еркером і фасадом, порослим плющем. На паркані мідна дощечка: «Доктор Луї Вустраат». Він згадав, як колись після школи Анні водила його до цього лікаря, а іншим разом, увечері, той приходив до їхнього будинку, до його кімнати.
Він завагався на мить, зупинившись посеред вулиці, а потім ступив до будинку. Він прочинив низькі ворота й піднявся на ґанок. Він подзвонив і став чекати. Двері прочинилися, й за ними з’явився високий на зріст чоловік із сивим, коротко підстриженим волоссям і блакитними очима. Він його не впізнав.
12
Ім’я забутого письменника. — Йдеться про вулицю Андре Паскаля, названу літературним псевдонімом барона Анрі де Ротшильда (1872— 1947) — відомого підприємця й благодійника.