— Доктор Вустраат?
Той виглядав здивованим, ніби Дараган збудив його після міцного сну.
— Сьогодні прийому немає.
— Мені треба з вами поговорити.
— З приводу чого, пане?
У запитанні не було жодної недовіри. Тон люб’язний, а в тембрі голосу щось заспокійливе.
— Я пишу книжку про Сен-Ле-ла-Форе... Хотів би поставити вам кілька запитань.
Дараган так знітився, що, здається, промовив ці слова затинаючись. Чоловік придивлявся до нього й усміхався.
— Заходьте, пане.
Він провів його до вітальні, де у каміні палахкотів вогонь, і вказав на фотель напроти еркера. Сам сів поруч у такому самому фотелі, обтягнутому такою ж тканиною-шотландкою.
— А чому ви вирішили звернутися саме до мене?
Голос був таким низьким і лагідним, що він, мабуть, міг би домогтися за дуже короткий час зізнань від найзапеклішого й найвиверткішого злочинця. Принаймні Дараганові так здалося.
— Я йшов вулицею й побачив вашу табличку. Мені подумалося, що лікар має добре знати місце, де практикує...
Він робив зусилля, аби говорити чітко, попри ніяковість, і тільки останньої миті промовив слово «місце» замість «село», яке крутилося в нього на язиці. До того ж, Сен-Ле-ла-Форе вже не було селом його дитинства.
— Ви не помилилися. Я працюю тут уже двадцять п’ять років.
Доктор підвівся й рушив до етажерки, де стояли пляшки з напоями.
— Бажаєте чогось випити? Портвейну?
Він подав Дарагану склянку і знову сів поруч у фотель із шотландським малюнком.
— І ви пишете книжку про Сен-Ле-ла-Форе? Хороший задум...
— Власне... брошуру... для серії про різні місця Іль-де-Франс...
Він думав, які ще подробиці повідомити, щоб викликати довіру доктора Вустраата.
— Наприклад, я планую цілий розділ про загадкову смерть принца Конде.
— Бачу, ви добре знаєте історію нашого містечка.
Доктор Вустраат пильно дивився на нього блакитними очима й усміхався, мабуть, як і п’ятнадцять років тому, коли слухав його в кімнаті, у будинку напроти. Що в нього тоді було — грип чи якась інша дитяча хвороба, з мудрою назвою?
— Мені потрібні також відомості не власне історичного характеру, — сказав Дараган, — а пригоди чи цікавинки про тутешніх мешканців.
Він навіть здивувався, що промовив до кінця і з упевненістю таке довге речення.
Доктор Вустраат неначе замислився, не відводячи погляду від дров, які догоряли в каміні.
— У нас у Сен-Ле жили люди мистецтва, — промовив він і хитнув головою, ніби щось пригадуючи. — Піаністка Ванда Ландовська... А також поет Олів’є Ларронд[13]...
— Дозвольте, я занотую прізвища.
Він дістав з кишені піджака кулькову ручку й чорний молескіновий записник, з яким не розлучався відтоді, як почав писати книжку. Він занотовував там уривки фраз чи варіанти назви свого роману. Він дуже старанно вивів: ВАНДА ЛАНДОВСЬКА. ОЛІВ’Є ЛАРРОНД. Він хотів продемонструвати докторові Вустраату, що серйозно ставиться до справи.
— Дякую за ці відомості.
— Я впевнений, що пригадаю більше імен...
— Дуже люб’язно з вашого боку, — промовив Дараган. — А вам не запам’яталися якісь пригоди, випадки, які сталися у Сен-Ле-ла-Форе?
— Пригоди?
Схоже, доктора Вустраата здивувало це слово.
— Не злочини, звісно... Але, наприклад, підозрілі чи загадкові пригоди або ж події... Мені говорили про будинок напроти, про те, що там жили якісь химерні люди...
Так він перейшов до головного запитання, і це вийшло в нього швидше, ніж він передбачав.
Доктор Вустраат знову пильно дивився на нього своїми блакитними очима, у погляді яких Дараган помітив тінь недовіри.
— Який будинок напроти?
Може, він зайшов занадто далеко? Але чому б і ні, врешті-решт? Невже він не виглядав, як серйозний молодий чоловік, що пише брошуру про Сен-Ле-ла-Форе?
— Будинок трохи праворуч... З високою брамою...
— Ви маєте на увазі «Маладрері»?
Дараган забув цю назву, від звучання якої в нього тепер стислося серце. Йому на мить уявилося, як він проходить під брамою будинку.
— Так... «Маладрері», — і, промовивши ці чотири склади, він відчув ніби ніяковість чи, точніше, острах, неначе «Маладрері» асоціювалася у нього з поганим сном.
— Хто розповів вам про «Маладрері»?
Несподіване запитання. Треба було відразу сказати докторові Вустраату правду. Але тепер пізно. Слід було зізнатися, ще стоячи на ґанку: «Я колись був вашим пацієнтом, давно, в дитинстві». Хоча ні, тоді йому здалося б, що він самозванець, який вкрав чиєсь прізвище. Бо той хлопчик тепер здавався йому геть чужим.
— Власник ресторану «Ермітаж»...
Він сказав це навмання, аби не мовчати. Чи цей ресторан іще існує й чи він колись існував деінде, крім його спогадів?
— Так, справді... ресторан «Ермітаж»... Здається, тепер назва вже інша... А ви давно знаєте Сен-Ле-ла-Форе?
Дараган відчув, як на нього накочується запаморочення, мов тієї миті, коли ви на межі зізнання, яке змінить хід вашого життя. Там, на вершині схилу, треба плавно ковзнути донизу, мов дитячою гіркою. У глибині великого саду, у «Маладрері», якраз була дитяча гірка, мабуть, установлена попередніми власниками, але її жолоб давно поіржавів.
— Ні, я в Сен-Ле-ла-Форе вперше.
Надворі сутеніло, й доктор Вустраат підвівся, щоб увімкнути лампу й розворушити вогонь у каміні.
— Справжня зимова погода... Ви помітили туман, оце зараз?.. Добре, що я розпалив камін...
Він знову сів у фотель і нахилився до Дарагана.
— Вам пощастило, що ви зайшли сьогодні... Це мій вихідний день... До того ж, я скоротив візити до пацієнтів...
Невже слово «пацієнт» — це натяк, що він його впізнав? Але за останні п’ятнадцять років він відвідав стількох пацієнтів і стількох прийняв у невеличкій кімнаті, в кінці коридору, яка слугувала йому кабінетом, що запам’ятати всі обличчя було просто неможливо. Та й потім, подумав Дараган, як установити подібність між тим хлопчиком і ним, сьогоднішнім?
— Це так. У «Маладрері» мешкали підозрілі люди... Але невже ви вважаєте, що це справді цікаво?
У Дарагана виникло відчуття, неначе ці незначущі слова приховують щось інше. Так буває, коли слухаєш радіо і в ефірі виникають шуми й два голоси ніби накладаються один на одного. Йому вчулося запитання: «Навіщо ви по п’ятнадцяти роках знову приїхали до Сен-Ле-ла-Форе?»
— Можна сказати, що будинок мов зачарований... Можливо, через назву...
— Назву?
Доктор Вустраат усміхнувся.
— Ви знаєте, що означає «Маладрері»?
— Звісно, — відповів Дараган.
Він не знав, але посоромився зізнатися.
— До війни там жив лікар, який потім виїхав із Сен-Ле... Пізніше, коли я тут оселився, в будинку постійно бував якийсь Люсьєн Фюхрер... власник нічного клубу в Парижі... Отоді туди приїздило багато гостей... Тоді у будинку з’явилися химерні люди... і жили там до кінця п’ятдесятих років...
Дараган поступово занотовував розповідь доктора в блокноті. Перед ним неначе розкривалися таємниці його походження, всі ці роки дитинства, що забулися, крім кількох спогадів, які часом спливають з глибин, — вулиця під зеленим склепінням дерев, запах, знайоме ім’я, тільки ви не знаєте, кому воно належало, і дитяча гірка у дворі.
— Потім цей Фюхрер несподівано зник, і будинок купив пан Венсан... Роже Венсан, якщо не помиляюсь... На вулиці завжди стояло його американське авто з відкритим верхом...
Дараган, по п’ятнадцяти роках, уже не був певен, якого кольору була та машина. Бежева? Так, скоріш за все. З червоними шкіряними сидіннями. Доктор Вустраат пригадав відкидний верх і, коли в нього хороша пам’ять, то міг би підтвердити колір — бежевий. Але він боявся, що таке запитання викличе в нього підозру.
— Не знаю, яка була професія того пана Венсана... можливо, така ж, як і у Люсьєна Фюхрера... Йому було років сорок і він часто навідувався з Парижа...
Дарагану здавалося, що в ту епоху Роже Венсан ніколи не ночував у будинку. Він проводив день у Сен-Ле-ла-Форе і від’їжджав після вечері. Уже в ліжку він чув, як його авто рушає, і шум двигуна був не такий, як у машини Анні. Шум водночас і глибший, і глухіший.
13
Олів’є Ларронд (1927-1965) — поет, якого часто порівнювали з А.Рембо. За висловом одного з критиків, був «останнім з проклятих поетів».