— Як я розумію, докторе, під час обшуку вони нічого не знайшли?
— Не знаю. Вони копирсалися в будинку кілька днів, обшукали все з підвалу до горища. Мабуть, ті люди там щось ховали...
— А газети тоді писали про обшук?
— Ні.
В ту мить у Дарагана в голові майнула химерна думка. Завдяки гонорару за книгу, дві чи три сторінки якої він саме написав, він купить будинок. Він візьме потрібні інструменти — викрутки, молотки, лом, щипці — і сам проведе ретельний обшук, який триватиме не один день. Він поступово познімає дерев’яну обшивку салону й кімнат, розіб’є дзеркала й подивиться, чи там нічого не заховано. Він шукатиме таємні сходи й замасковані двері. Він врешті-решт знайде те, що втратив і про що ніколи нікому не міг розповісти.
— Ви, мабуть, приїхали автобусом? — запитав доктор Вустраат.
— Так.
Доктор подивився на годинник.
— На жаль, я не зможу відвезти вас до Парижа автомобілем. Останній автобус до Аньєрських воріт вирушає за двадцять хвилин.
Вони разом ішли вулицею Ермітаж. Вони проминули довгу бетонну споруду, яка постала на місці муру, за яким розкинувся сад будинку, але Дараганові не хотілося думати про той зниклий мур.
— Який густий туман, — сказав доктор. — Уже зима...
Далі вони йшли мовчки, поряд, доктор — випростаний, зібраний, як колишній офіцер-кавалерист. Дараган не пригадував, чи йому траплялося ходити отак поночі, в дитинстві, вулицями Сен-Ле-ла-Форе. Хіба що раз, на Різдво, коли Анні взяла його з собою на опівнічну месу.
Автобус чекав з уже заведеним двигуном. Схоже, він буде єдиним пасажиром.
— Мені було дуже приємно поспілкуватися з вами, — мовив доктор, подаючи йому руку. — І я хотів би отримати вашу книжечку про Сен-Ле.
У мить, коли він уже сідав до автобуса, доктор затримав його за руку.
— Я от що подумав... про «Маладрері» й про людей, які там бували... Найкращим свідком мав би бути хлопчик, який там жив... Його треба розшукати... Вам так не здається?
— Гадаю, це буде дуже складно.
Він сів на останнє сидіння й подивився у задню шибку. Доктор стояв непорушно, чекаючи, мабуть, доки автобус зникне за першим поворотом. Він помахав йому рукою.
~
У кабінеті він вирішив увімкнути телефон і автовідповідач на випадок, якщо Шанталь Гріппе спробує йому подзвонити. Але Оттоліні, мабуть, після повернення з казино у Шарбоньєрі був весь час із нею. Треба повернути їй сукню з ластівками. Вона висіла на спинці канапи, як, бувало, речі, що вирішили вас не покидати й супроводжуватимуть вас усе життя. Як блакитний «Фольксваген» його молодості, який він продав по кількох роках. Та щоразу, коли він міняв помешкання, авто стояло у нього під будинком, і так тривало дуже довго. Воно лишалося вірним йому і переїздило слідом за ним. Але в нього вже не було ключів. А потім одного дня машина зникла, можливо, вирушивши на одне з автомобільних кладовищ, за Італійськими воротами, на місці яких починали прокладати південну автостраду.
Йому хотілося знайти «Повернення до Сен-Ле-ла-Форе» — перший розділ своєї книжки, але пошуки все одно виявилися б марними. Цього вечора, милуючись кроною граба у дворі сусіднього будинку, він переконував себе, що знищив той розділ. Він навіть був певен у цьому.
Він також порвав другий розділ — «Площа Бланш», написаний після «Повернення до Сен-Ле-ла-Форе». І йому довелося почати книжку наново, з прикрим відчуттям фальстарту. Однак єдиним спогадом, що лишився в нього від цього першого роману, були два знищені розділи, які послужили підпірками решті твору, чи, радше, риштуваннями, які було прибрано після завершення книжки.
Він написав двадцять сторінок «Площі Бланш» у кімнаті будинку №11 на вулиці Кусту, де раніше був готель. Він знову жив на нижньому Монмартрі, через п’ятнадцять років після того, як уперше потрапив туди разом з Анні. Справді, вони осіли саме там, покинувши Сен-Ле-ла-Форе. І йому здалося, що книжка писатиметься легше, коли повернутися в ті місця, де вони колись були разом.
Вигляд кварталу за ці роки змінився, та він це ледве помічав. По сорока роках, вже у XXI столітті, він випадково проїздив цим районом на таксі. Автомобіль застряг у заторі на розі бульвару Кліші й вулиці Кусту. Кілька хвилин він нічого не міг упізнати, ніби вражений амнезією, і почував себе чужим у рідному місті. Але це вже не мало жодного значення. Фасади будинків і перехрестя за ці довгі роки стали внутрішнім пейзажем, який затулив собою надто лискучий і неначе несправжній сучасний Париж. Здається, він помітив отам, праворуч, вивіску авторемонтної майстерні й мало не сказав водієві висадити його, щоб навідатися, по сорока роках, до свого колишнього помешкання.
У той час на поверсі вище почалася перебудова готельних кімнат на однокімнатні квартири. Щоб писати книжку й не чути ударів молотка по стінах, він рятувався в кав’ярні на вулиці Пюже, яка перетиналася з вулицею Кусту й на яку виходило його вікно.
У другій половині дня цей заклад під назвою «Аеро» завжди стояв порожнім. Це було не кафе, а скоріше бар, якщо глянути на стіни, обшиті світлим деревом, кесонну стелю, фасад зі світлого дерева й вітраж за дерев’яною фігурною решіткою на східний лад. Чорнявий чоловік років сорока стояв за шинквасом і читав газету. Протягом пообіддя він часом зникав, кудись піднімаючись маленькими сходами. Першого разу Дараган даремно гукав, аби заплатити. А потім звик, що його немає, і просто лишав на столі п’ятифранкову купюру.
Лише через кілька днів той чоловік заговорив з ним. Доти він його навмисно не помічав. Щоразу, як Дараган замовляв каву, той вдавав, що не чує, і Дараган дивувався, коли він усе ж вмикав кавоварку. Він підходив і ставив на стіл філіжанку, навіть не глянувши в його бік. Дараган завжди сідав у глибині зали, наче й сам не хотів привертати до себе увагу.
Якогось пообіддя, правлячи одну зі сторінок рукопису, він почув низький голос:
— А ви все робите підрахунки?
Він підвів голову. Чоловік усміхався йому з-за шинквасу.
— Ви приходите не в той час... По обіді тут завжди порожньо.
Він підійшов до його столу з тією ж іронічною усмішкою.
— Можна?
Він потягнув до себе стільця й сів.
— А що саме ви пишете?
— Детективний роман.
Той похитав головою й подивився на нього важким поглядом.
— Я живу на розі, але в будинку ремонт і забагато шуму, щоб спокійно працювати.
— У колишньому готелі «Пюже», напроти автомайстерні?
— Так, — відповів Дараган. — А ви? Ви давно мешкаєте в цьому кварталі?
Він за звичкою перевів розмову на інше, аби не довелося розповідати про себе. Його метод полягав у тому, щоб відповідати на запитання іншим запитанням.
— Я все життя провів у цьому кварталі. Раніше працював у готелі, трохи нижче, на вулиці Лаферр’єра...
Від цього слова — Лаферр’єр — у нього закалатало серце. Коли вони з Анні покинули Сен-Ле-ла-Форе, то жили удвох у кімнаті на вулиці Лаферр’єра. Якщо вона кудись ішла, завжди лишала йому ключ. «Підеш гуляти — дивись, не загубися». На складеному вчетверо аркуші, який він завжди носив у кишені, вона написала великими літерами: «№6, вул. Лаферр’єра».
— Я знав одну жінку, яка там жила, — промовив Дараган ледь чутним голосом. — Анні Астранд.