Чоловік здивовано глянув на нього.
— Отже, ви тоді ще були малим, бо все це було років двадцять тому.
— Скоріше п’ятнадцять.
— Я більше знав її брата П’єра. Він жив на вулиці Лаферр’єра. У нього там поряд була авторемонтна майстерня... Але я вже давно його не бачив.
— А її ви пам’ятаєте?
— Трохи... Ще зовсім юною вона кудись виїхала. П’єр мені казав, що у неї була покровителька, жінка, яка тримала нічний клуб на вулиці Понтьє...
Дараган подумав, чи він не плутає Анні з кимось іншим. Проте одна з її подруг, Колетта, часто бувала у Сен-Ле-ла-Форе, й одного дня вони повезли його до Парижа, у парк біля Єлисейських Полів, де філателістичний базар. Вулиця Понтьє? Вони обидві заходили до якогось будинку. А він сидів і чекав на Анні на задньому сидінні автомобіля.
— Ви не знаєте, де вона тепер?
Чоловік підозріло зиркнув на нього.
— Ні, а що? Ви були близькими друзями?
— Я знав її ще в дитинстві.
— Тоді інша справа... Строк давності...
Він знову усміхався й нахилився до Дарагана.
— У ті часи П’єр казав мені, що в неї були неприємності і що вона сиділа у в’язниці.
Він почув від нього те ж саме, що й від Перрена де Лара того вечора, місяць тому, коли побачив його, самотнього, на терасі кав’ярні. «Вона сиділа у в’язниці». Тон фрази був різним: трохи зневажливо-відсторонений у Перрена де Лара, ніби Дараган змусив згадати про людину, яка не належала до його світу, і свійський у бармена, бо той знав «її брата П’єра», а «сидіти у в’язниці», схоже, здавалося йому чимось буденним. Завдяки деяким клієнтам бару, які приходили, як він розповів Дараганові, «після одинадцятої вечора»?
Він подумав, що Анні все йому пояснила б, якщо вона ще жива. Пізніше, коли його книжка вже вийшла і йому пощастило з нею зустрітися, він не запитав її. Вона нічого не відповіла 6. Він також не згадав про кімнату на вулиці Лаферр’єра, ні про складений учетверо аркуш, де вона написала їхню адресу. Він давно загубив той аркуш. І навіть якби він зберігав його всі ці п’ятнадцяти років і потім показав їй, вона сказала 6: «Та ні, між маленький Жане, це зовсім не мій почерк».
Бармен з «Аеро» не знав, за що вона сиділа у в’язниці. «її брат П’єр» про це не говорив. Але Дараган пригадував, як напередодні від’їзду із Сен-Ле-ла-Форе вона нервувалася. Вона навіть забула забрати його зі школи о пів на п’яту, і він повернувся сам. Це його не дуже стривожило. Це не складно, треба йти вулицею й нікуди не звертати. Анні комусь телефонувала з салону. Вона помахала йому рукою й продовжувала розмову. Увечері вона завела його до своєї кімнати, і він дивився, як вона складає до валізи одяг. Він боявся, що вона покине його в будинку. Але вона сказала, що завтра вони вирушать до Парижа разом.
Уночі з кімнати Анні чулися голоси. Він упізнав голос Роже Венсана. Трохи згодом гудіння двигуна його американського авто, що поступово віддалялося й нарешті стихло. Він боявся почути, як заводиться її автомобіль. А потім заснув.
Під вечір, виходячи з «Аеро», де він написав дві сторінки своєї книжки — ремонт у його будинку припинявся о шостій, — він подумав, чи доходив до цього місця під час прогулянок кварталом п’ятнадцять років тому, коли Анні лишала його самого? Ті прогулянки, здається, траплялися не так вже й часто й були коротшими, ніж у спогадах. Невже Анні могла допустити, щоб дитина сама блукала містом? Написана від руки адреса на аркуші, складеному вчетверо, — а таку деталь не вигадаєш, — слугувала доказом, що ні.
Він пригадував, як ходив вулицею, в кінці якої височів «Мулен-Руж». Перейти бульвар він не наважувався, бо боявся загубитися. Власне, тоді вистачило б кількох кроків, аби опинитися на тому місці, де він тепер. І ця думка викликала у нього дивне відчуття, ніби всіх цих років не було. П’ятнадцять років тому він блукав один, зовсім поруч, під липневим сонцем, але тепер був грудень. Коли він виходив із «Аеро», було вже темно. Але йому раптом здалося, наче пори року, як і самі роки, переплуталися. Він вирішив пройтися до вулиці Лаферр’єра — тим самим шляхом, як і колись, — прямо, весь час прямо. Вулиці були спадисті і, сходячи ними, він був певен, що долає час у зворотному напрямі. Нижче на вулиці Фонтена вже буде світло, і знову грітиме липневе сонце. Анні не просто занотувала адресу на складеному вчетверо аркуші, а ще й дописала: ЩОБ НЕ ЗАГУБИТИСЯ У МІСТІ, великими літерами, виведеними на старий лад, уже не так, як його вчили у школі у Сен-Ле-ла-Форе.
Схил вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт такий самий крутий, як і на сусідніх. Досить піддатися тяжінню. Трохи нижче. Ліворуч. Один-єдиний раз, удвох, вони поверталися до своєї кімнати поночі. Це було напередодні їхнього від’їзду потягом. Вона тримала руку на його потилиці й шиї, і цим заступницьким жестом неначе повсякчас переконувалася, що він справді йде поряд. Вони поверталися з готелю «Террасс», що за мостом, який проходить понад Монмартрським кладовищем. Коли вони зайшли до готелю, він упізнав Роже Венсана, що сидів у фотелі в глибині холу. Вони сіли поряд з ним. Анні й Роже Венсан про щось розмовляли. Вони ніби забули про нього. Він слухав, не розуміючи їхніх слів. Вони говорили надто тихо. Якоїсь миті Роже Венсан повторив кілька разів, що Анні має «їхати потягом» і «поставити автомобіль у гараж». Вона не погоджувалася, але врешті-решт промовила: «Гаразд, ти правий, так безпечніше». Роже Венсан повернувся до нього й усміхнувся. «Тримай, це тобі». Він простягнув йому темно-синю книжечку і сказав розгорнути її. «Це твій паспорт». Він упізнав себе на світлині, яку вони зробили в кабіні «Фотоматона», де щоразу спалах був занадто різким і він кліпав очима. На першій сторінці були ім’я й дата народження, але прізвище було не його, а таке ж саме, як у Анні — АСТРАНД. Роже Венсан із серйозним виразом промовив, що прізвище має бути таке ж, як у «супроводжуючої особи», і він задовольнився таким поясненням.
Дорогою назад вони з Анні йшли алеєю посередині бульвару. Після «Мулен-Ружа» вони повернули у вуличку, ліворуч, у кінці якої виднівся фасад автомайстерні-гаража. Вони пройшли через майстерню, що зберігала прохолоду й запах бензину. У глибині був кабінет за скляною перегородкою. За столом сидів молодий чоловік — той самий, який часом приїздив до Сен-Ле-ла-Форе і якось водив його, пополудні, до цирку «Медрано». Вони щось говорили про автомобіль Анні, який стояв там попід стіною.
Вони разом вийшли з майстерні, вже сутеніло, і йому закортіло розібрати слова неонового напису «Гранд гараж де ла плас Бланш», слова, які він знову бачив по п’ятнадцяти роках, визираючи з вікна своєї кімнати у будинку №11 на вулиці Кусту. Неонова вивіска кидала на стіну напроти ліжка мерехтливі відблиски, коли він вимикав світло й пробував заснути. Він лягав рано, бо назавтра ремонтні роботи почнуться о сьомій ранку. Буде тяжко писати після безсонної ночі. У півсні йому вчувався голос Анні, дедалі слабший, і до нього долинало лише кілька слів: «...ЩОБ НЕ ЗАГУБИТИСЯ У МІСТІ...». Прокидаючись у цій кімнаті, він розумів, що йому знадобилося п’ятнадцять років, аби просто перейти вулицю.
Того полудня десь рік тому, 4 грудня 2012 року — він занотував дату, — тиснява тривала, і він сказав водієві повернути на вулицю Кусту. Він помилився, коли думав, що бачив вивіску автомайстерні, бо її там уже не було. На тому ж тротуарі впадала в око чорна вітрина нічного клубу «Небуття». Фасади будинків обабіч здавалися новими, ніби свіжовибіленими чи обтягнутими білим целофаном, що приховав усі тріщини й плями минулого. А під ними, в глибині, проведено таксидермію, яка довершила порожнечу. На вулиці Пюже замість фасаду зі світлого дерева й вітража «Аеро» була стіна, пофарбована у нейтрально-біле — в колір забуття. Він теж упродовж останніх сорока років забарвив білим той період, коли писав свою першу книжку, й те літо, коли ходив тут на самоті, тримаючи в кишені вчетверо складений аркуш зі словами ЩОБ НЕ ЗАГУБИТИСЯ У МІСТІ.
Того вечора, вийшовши з гаража, вони з Анні не переходили на інший бік вулиці. Отже, вони мали проходити повз «Небуття».