По п’ятнадцяти роках нічний клуб іще існував. Його ніколи не вабило туди. Він боявся провалитися в чорну діру. Втім, йому здавалося, що ніхто не переступав його порога. Він запитав у бармена з «Аеро», якого штабу спектакль там дають, — «здається, саме там сестра П’єра дебютувала у шістнадцять років. Кажуть, там глядачі сидять у темряві, а акробати, жонглерки й стриптизерки виступають у масках із зображенням черепа». Чи того вечора Анні глянула бодай раз у бік закладу, де колись «дебютувала»?
Вона взяла його за руку, коли вони перетинали бульвар. Він уперше бачив нічний Париж. Вони оминули вулицю Фонтена, тобто ту, якою він ходив, гуляючи містом удень, на самоті. Вона вела його бульваром, посередині. По п’ятнадцяти роках він ходив тією самою алеєю взимку, проминаючи ятки різдвяного ярмарку, й не міг відвести очей від білих неонових вивісок, що, блимаючи, мов азбукою Морзе, посилали йому дедалі слабші сигнали. Здавалося, вони світилися востаннє, бо належали ще тому літу, коли він опинився в цьому кварталі разом із Анні. Чи довго вони там пробули? Місяць, рік — мов у тих снах, які здаються такими довгими, але, зненацька прокинувшись, ви розумієте, що вони тривали лише хвилину.
До вулиці Лаферр’єра він відчував її руку на своїй потилиці. Він ще був дитиною, яка могла вирватись, побігти, потрапити під авто. Біля сходів вона приклала палець до губ, даючи знак, що підніматися слід тихо.
Тієї ночі він кілька разів прокидався. Він спав в одній з Анні кімнаті на дивані, а вона — на великому ліжку. Їхні валізи стояли біля ліжка — шкіряна Анні і його, менша, з жерсті. Вона підвелася серед ночі й вийшла з кімнати. Він чув, як вона за стінкою розмовляє з якимось чоловіком, мабуть, братом з автомайстерні. Потім він заснув. Наступного дня рано-вранці вона розбудила його, погладжуючи по лобі, і вони снідали разом з її братом. Вони сиділи утрьох за столом, і вона копирсалася в сумці, злякавшись, чи не загубила, бува темно-синьої книжечки, яку Роже Венсан приніс їм напередодні у готель — його «паспорт» на ім’я Жан Астранд. Але ні, паспорт лежав у сумці. Пізніше, коли він жив у кімнаті на вулиці Кусту, то пробував пригадати, коли саме той фальшивий паспорт загубився. Скоріш за все, на початку юності, коли його вперше вигнали зі школи-інтернату.
Брат Анні довіз їх на автомобілі до Ліонського вокзалу. Було непросто йти тротуаром біля вокзалу і всередині, через натовп. Брат Анні ніс речі. Анні сказала, що це перший день пори відпусток. Вона стояла в черзі до віконця, аби купити квитки, а він лишився біля брата Анні, який поставив валізи додолу. Вони мусили начуватися, щоб люди їх не штовхали чи щоб носильники не проїхали по ногах своїми візками. Вони спізнювалися й бігли пероном, і вона сильно стискала йому зап’ясток, аби не загубити його в юрбі, а її брат ледве встигав із речами. Вони сіли в один із перших вагонів, і брат Анні також. Багато людей, навіть у коридорі. Брат поставив речі на полиці біля дверей вагона й поцілував Анні. А потім усміхнувся йому й шепнув на вухо: «Запам’ятай, як слід... Тебе тепер звати Жан Астранд... Астранд». Він ледве встиг зіскочити на перон і помахав їм рукою. Потяг поступово набирав швидкість. В одному з купе лишилося вільне місце. «Сідай там, — сказала йому Анні. — А я стоятиму в коридорі». Він не хотів їхати окремо від неї, і їй довелося завести його до купе, тримаючи за плече. Він боявся, що вона його там покине, але місце було біля дверей, і її було видно крізь шибку. Вона стояла нерухомо й раз у раз поверталася до нього й усміхалася. Потім прикурила срібного запальничкою, припала лобом до шибки і, мабуть, дивилася на пейзаж. Він опустив очі, щоб не зустрітися поглядом з іншими пасажирами купе. Йому не хотілося, щоб вони почали його розпитувати, як це часто роблять дорослі, коли бачать самотню дитину. Йому кортіло підійти до Анні й запитати, чи їхні дві валізи ще на місці, в кінці вагона, і чи їх ніхто не вкрав. Вона відчинила двері купе, нахилилася до нього й тихо промовила: «Скоро підемо у вагон-ресторан. І там будемо сидіти разом». Йому здавалося, що інші пасажири придивляються до них. А далі кадри пробігають один за одним, смикаючись, як у фільмі на старій плівці. Вони довго йдуть вагонними коридорами, й вона тримає його за шию. Він боїться, коли вони переходять із вагона у вагон, де в гармошці підлогу хитає так, що можна впасти. Вона міцно стискає його руку, щоб він не втратив рівноваги. Нарешті вони сидять одне напроти одного за столиком вагона-ресторану. На щастя, весь столик їхній, хоча й за іншими майже нікого немає. Нічого спільного з вагонами, якими вони доти йшли, з переповненими коридорами й купе. Вона проводить йому рукою по щоці й каже, що вони просидять за цим столиком якомога довше, навіть, коли їм дозволять, до кінця подорожі. А він — він і далі непокоїться про дві валізи, покинуті там, у їхньому вагоні. Йому здається, наче вони загубилися чи їх поцупили. Він читав щось схоже в одній з книжок із «Зеленої бібліотеки», яку Роже Венсан колись йому привіз у Сен-Ле-ла-Форе. І, мабуть, через це його все життя переслідуватиме подібний сон: валізи чи то губляться у потязі, чи то потяг рушає з ними, а він лишається на пероні. Якби йому сьогодні пригадалися всі сни, у них налічувалось би сотні й сотні втрачених валіз.
— Не хвилюйся, мій маленький Жане, — каже йому з усмішкою Анні. Ці слова його втішають. Вони ще сидять за столом, закінчивши обід. Вагон-ресторан безлюдний. Потяг зупиняється на якомусь великому вокзалі. Він питає, чи вони вже приїхали. Ще ні, — відповідає Анні. Вона пояснює: тепер, мабуть, шоста вечора, і завжди буває шоста вечора, коли потяг приїздить до цього міста. По кількох роках він їхатиме цим самим поїздом і дізнається, до якого міста він приходить, коли смеркає. Це Ліон. Вона дістає із сумки колоду карт і хоче навчити його розкладати пасьянс, але йому нічого не зрозуміло.
Він ніколи так довго не був у дорозі. Їх ніхто не турбує. «Про нас усі забули», — каже Анні. І спогади про це, які лишилися у нього, вже роз’їло забуття, крім кількох чітких кадрів, коли плівка заскакує й завмирає на одному з них. Анні щось шукає в сумці й дає йому темно-синю картонну книжечку — його паспорт, — бо треба звикати до нового прізвища. Через кілька днів вони переїдуть «кордон» і опиняться в іншій країні, в іншому місті, яке зветься «Рим». Добре запам’ятай цю назву: Рим. І ти побачиш, у Римі нас ніхто не знайде. У нас там друзі. Він не дуже добре розуміє її слова, але вона раптом регоче, і він теж починає сміятися. Вона знову розкладає пасьянс, і він дивиться на ряди карт на столі. Потяг знову зупиняється біля великого вокзалу, й він запитує, чи вони приїхали. Ще ні. Вона дає йому колоду, і він розкладає карти за кольорами. Вино. Бубна. Трефа. Чирва. А потім уже пора йти по валізи. Вони проходять вагонами у зворотному напрямку, і вона тримає його за шию чи за руку. Коридори й купе порожні. Усі пасажири вже повиходили. Потяг-привид. Їхні валізи стоять на тому ж місці, на полиці біля дверей вагона. Вже ніч, і вони виходять на перон на якомусь полустанку. Вони йдуть алеєю вздовж залізниці. Вона зупиняється перед дверима у товщі муру і дістає із сумки ключ. У темряві вони спускаються якоюсь доріжкою. Великий білий будинок, у вікнах світиться. Вони заходять до яскраво освітленої кімнати з підлогою, викладеною білими і чорними плитками. Але в його спогадах цей будинок змішується з Сен-Ле-ла-Форе, мабуть тому, що вони з Анні були там дуже недовго. Тому кімната, де він спав, здається йому такою самою, як у Сен-Ле-ла-Форе.
По двадцяти роках, перебуваючи на Лазурному березі, він, здається, впізнав полустанок і алею, якою вони тоді йшли уздовж залізниці, і мур навколо будинку. Езсюр-Мер. Він навіть розпитав сивого чоловіка, що тримав ресторан на пляжі. «Мабуть, це колишня вілла „Ембірікос“ на мисі Естель...» Він про всяк випадок записав назву, але коли чоловік додав «якийсь пан Венсан купив її під час війни. Потім її опечатали. А тепер там готель», — йому стало тривожно. Ні, не треба туди йти, аби впізнати ту віллу. Він занадто страшився, що туга, доти притлумлена, спалахне й побіжить через роки, мов вогонь бікфордовим шнуром.
Вони не ходять на пляж. По обіді вони сидять у саду, звідки видно море. У гаражі будинку виявився автомобіль, він набагато більший, ніж у Сен-Ле-ла-Форе. Вони вечеряють у ресторані. Вони їдуть туди гірською карнизною дорогою. На цьому авто, пояснює вона, вони переїдуть через «кордон» і вирушать до «Рима». Останнього дня вона часто покидає сад, аби кудись телефонувати, охоплена неспокоєм. Вони сидять один напроти одного на веранді, й він дивиться, як вона розкладає пасьянс. Вона схиляє голову, морщить лоба і, здається, довго роздумує, перш ніж покласти одну карту на іншу, а він помічає, як сльоза сповзає по щоці, така маленька, що її ледь видно, як того дня, у Сен-Ле-ла-Форе, коли він сидів поряд з нею в автомобілі. Вночі вона телефонує зі своєї кімнати, і він чує тільки її голос, але не розбирає слів. Вранці його будять промені сонця, які зазирають до кімнати крізь завіси й кидають на стіну помаранчеві плями. Спочатку майже тихо, лише шурхотіння шин по гравію і шум двигуна, все далі й далі. І тобі потрібно ще трохи часу, аби зрозуміти, що ти в будинку один.