Але в нього сьогодні не було снаги, аби нишпорити по шафах і шухлядах. А ще менше — перечитувати «Чорний колір літа». Втім, уже певний час його читання зводилося до єдиного автора — Бюффона. Він знаходив у ньому багато втіхи завдяки прозорості стилю і шкодував, що не зазнав його впливу і не писав романів, де дійові особи — це тварини і навіть дерева й квіти... Якби в нього нині запитали, яким письменником він мріяв би стати, то відповів би без вагань: Бюффоном дерев і квітів.
~
Телефон задзвонив по обіді, тієї ж пори, як і минулого разу, і він подумав, що це Жіль Оттоліні. Але ні, голос був жіночий.
— Це Шанталь Гріппе. Пригадуєте? Ми бачилися вчора, я була з Жілем... Не хочу вас турбувати...
Голос тихий, на тлі шереху на лінії.
Пауза.
— Мені дуже треба вас бачити, пане Дараган. Це стосується Жіля...
Тепер голос ніби став ближчим. Схоже, Шанталь Гріппе поборола свою нерішучість.
— Учора, коли ви пішли, він злякався, що ви на нього розсердилися. Він на два дні поїхав у Ліон, у службових справах... Чи могли б ми зустрітися в кінці дня?
Тон Шанталь Гріппе став упевненим — так плавець, на мить завагавшись, рішуче пірнає у воду.
— Близько п’ятої, зможете? Я живу на вулиці Шарон, 118.
Дараган занотував адресу на тій же сторінці, де був записаний Ґі Торстель.
— Четвертий поверх, у кінці коридору. Це зазначено внизу, на поштовій скриньці. Там написано Жозефіна Гріппе, але я змінила ім’я...
— Вулиця Шарон, 118. О шостій вечора. Четвертий поверх, — повторив Дараган.
— Саме так... Я хочу розповісти вам про Жіля... Після того, як вона поклала слухавку, промовлені нею слова «Я хочу розповісти вам про Жіля» відлунювали в Дарагановій голові, мов останній рядок александрина. Треба буде запитати, навіщо вона змінила ім’я.
Цегляний будинок, трохи вищий від сусідніх і з відступом від вулиці. Дараган не схотів їхати в ліфті й піднявся сходами. В кінці коридору, на одних із дверей картка з написом «Жозефіна Гріппе». Ім’я Жозефіна закреслено й фіолетовим чорнилом надписано «Шанталь». Він саме збирався подзвонити, аж двері відчинилися. Вона була вдягнена в чорне, як і тоді, в кафе.
— Дзвоник не працює, але я почула ваші кроки.
Шанталь усміхалася, стоячи за прочиненими дверима. Здавалося, що вона не наважується пустити його всередину.
— Якщо хочете, можемо піти десь посидіти в кафе, — сказав Дараган.
— Та ні, не варто. Заходьте.
Кімната середнього розміру, праворуч відчинені двері. Мабуть, вони вели до ванної. Зі стелі звисала лампочка.
— Тут тіснувато. Але нам буде зручніше говорити. Вона ступила до невеликого письмового столу зі світлого дерева, між двома вікнами, взяла стілець і поставила біля ліжка.
— Сідайте.
Сама сіла на край ліжка, точніше, матрацу, бо воно було без рами.
— Це моє помешкання... Жіль знайшов собі більше, у 17-му районі, у сквері Грезіводан.
Вона підводила голову, коли говорила. Йому ліпше було б сісти на підлогу або поряд із нею, на ліжку.
— Жіль дуже розраховує на вашу допомогу, щоб написати ту статтю... Знаєте, він навіть видав книжку, але не наважився вам сказати...
Вона відкинулася на матраці, простягнула руку й узяла на тумбочці книжку в зеленій палітурці.
— Ось... Не кажіть Жілю, що я вам її показувала... Тонка книжка під назвою «Аматор верхогонів», на звороті якої зазначено, що її видано три роки тому у видавництві «Сабліє». Дараган розгорнув її і глянув на зміст. Книжка складалася з двох великих розділів — «Іподроми» і «Школа жокеїв».
Вона вдивлялася в нього своїми вузькуватими очима.
— Краще не казати йому, що ми бачилися.
Вона підвелася, зачинила одне з двох прокритих вікон і знову сіла на матрац. Дарагану здалося, ніби вона зробила це, щоб їх ніхто не почув.
— Перш ніж піти працювати у «Свіртс», Жіль писав статті про верхогони й коней для спеціалізованих журналів і видань.
Вона завагалася, як перед важливим зізнанням.
— Замолоду він навчався у школі жокеїв у Мезон-Лафітті. Але це було дуже тяжко... й довелося покинути... Ви зрозумієте, коли читатимете книжку...
Дараган уважно слухав. Було незвично так швидко входити в чуже життя... Він думав, що в його віці таке з ним уже не трапиться через замкненість і через відчуття, неначе люди поволі віддаляються від нього.
— Він часто брав мене із собою на іподроми... Навчив грати... Ви ж знаєте, це як наркотик...
Здавалося, вона посумнішала. Дараган подумав, чи вона не шукає якоїсь підтримки з його боку, грошової чи моральної. І неоковирність двох останніх слів, які спали йому на думку, здалася йому смішною.
— І ви й далі граєте на іподромах?
— Дедалі менше, відтоді, як він почав працювати у «Свіртс».
Вона стишила голос. Можливо, вона боялася, що Жіль Оттоліні раптом зайде до кімнати й заскочить їх удвох.
— Я покажу вам матеріали, які він зібрав для статті... Може, ви колись були знайомі з тими людьми...
— Якими людьми?
— Наприклад, із чоловіком, про якого він вас розпитував... з Ґі Торстелем.
Вона знову відкинулася на ліжку, щоб узяти з низу тумбочки блакитну картонну теку. В ній були якісь надруковані на машинці аркуші й книжка, яку вона йому простягнула — «Чорний колір літа».
— Залиште книжку собі, — сухо промовив Дараган.
— Він заклав сторінку, де згадується той Ґі Торстель.
— Нехай зробить копію. Щоб мені всього не перечитувати...
Вона, здавалося, була здивована, чому він не хоче перечитувати свою книжку.
— Трохи згодом ми підемо й зробимо копії матеріалів, і ви їх візьмете із собою.
І вона показувала на машинописні аркуші.
— Але все має лишитися між нами...
Дарагану було незручно сидіти на стільці й, щоб приховати це, він знічев’я гортав книжку Жіля Оттоліні. У розділі «Іподроми» в око впало слово, надруковане великими літерами: ТРАМБЛЕ. І від цього слова в ньому щось ворухнулося, хоч він і не втямив чому, так, наче забутий спогад поволі зринав із пам’яті.
— Побачите. Це цікава книга.
Вона підвела до нього голову й усміхнулася.
— Ви давно тут мешкаєте?
— Два роки.
Бежеві стіни, які вже багато років не перефарбовували, письмовий стіл і два вікна у двір... Він жив у таких самих кімнатах, у віці цієї Шанталь Гріпе, й коли був ще молодшим. Але в ті роки це було не у східних кварталах. Скоріше в південних, на межі 14-го і 15-го районів. І в північно-східних, у сквері Грезіводан, який вона тільки-но згадала, за якимось таємничим збігом. І ще під Монмартрським пагорбом, між площами Піґаль і Бланш.
— Я знаю, Жіль телефонував вам сьогодні вранці, перш ніж вирушити до Ліона. Він сказав вам щось особливе?
— Тільки попросив про нову зустріч.
— Він злякався, що ви розсердилися.
А може, Жіль Оттоліні знає про цю їхню зустріч. Може, він вирішив, що Шанталь буде переконливішою і краще розпитає його, мов оті інспектори поліції, які заступають одне одного впродовж допиту. Ні, він не в Ліоні, а слухає їхню розмову за дверима. Ця думка викликала в нього усмішку.
— Даруйте за цікавість, але чому ви змінили ім’я?
— Мені здалося, що Шанталь — це простіше, ніж Жозефіна.
Вона промовила це з надто серйозним виразом, ніби дуже довго обмірковувала вибір нового імені.
— Здається, в наш час уже майже не лишилося Шанталь. Як ви натрапили на це ім’я?
— Вибрала в календарі.
Вона поклала блакитну картонну теку на матрац, поряд із собою. З неї виглядала велика світлина, яка лежала між примірником «Чорного кольору літа» і аркушами.
— Що це за фото?
— Фото якоїсь дитини... Побачите... Воно з досьє.
Йому не сподобалося це слово — «досьє».
— Жіль отримав із поліції певну інформацію про справу, яка його зацікавила... Ми на іподромі познайомилися з поліцейським... А той знайшов у архіві... Фотографія звідти.