Вона дістала з гаманця візитну картку з написом «Шанталь Гріппе», адресою 118, вулиця Шарон і номером телефону.
— Мені час додому. Жіль скоро дзвонитиме, а я не взяла з собою телефону.
Вони розвернулися й пішли в бік вулиці Шарон. Обоє мовчали. Говорити не було потреби. Їй, схоже, здавалося природним крокувати поряд, і Дараган подумав, що якби узяв її під руку, вона б не опиралася, ніби вони давно знайомі. Вони попрощалися біля входу до метро «Шарон».
Тепер, у себе в кабінеті, він перегортав сторінки «досьє», але без бажання читати їх відразу.
По-перше, все було надруковане без подвійного інтервалу, й це нагромадження літер одразу відбивало охоту до читання. І потім, стосовно того Торстеля, він врешті-решт пригадав, хто це. Коли вони поверталися з Трамбле тієї осінньої неділі, той чоловік, з авто, запропонував завезти кожного з них додому. Але Шанталь і Поль вийшли на Монпарнасі. Звідти до них була пряма лінія метро. Він вирішив їхати з ним далі, бо той сказав, що живе неподалік від скверу Грезіводан, саме там, де Дараган мав кімнату.
Вони промовчали більшу частину дороги. Нарешті чоловік озвався:
— Я двічі чи тричі бував у тому будинку, під Парижем... Ми їздили туди з вашою матір’ю...
Дараган нічого не відповів. Далебі, він уникав спогадів про той далекий період свого життя. А мати — він навіть не знав, чи вона ще жива.
Чоловік зупинив авто біля скверу Грезіводан.
— Переказуйте мої вітання матері... Ми вже давно втратили одне одного з поля зору... Ми належали, разом з іншими друзями, до своєрідного клубу... клубу Хризалідів[4]... Ось, якщо вона раптом захоче зв’язатися зі мною...
Він простягнув йому візитну картку, на якій було зазначено «Ґі Торстель» і, здається, робоча адреса — книгарня в Пале-Руаялі. З номером телефону. Згодом Дараган десь посіяв ту візитівку. Але ще раніше він переписав прізвище й телефон — але навіщо? — до своєї тодішньої телефонної книжки.
Він сів за стіл. Під аркушами «досьє» лежала копія сторінки 47 його роману «Чорний колір літа», де, схоже, згадувався той Торстель. Прізвище було підкреслено, поза сумнівом, Жілем Оттоліні. Там було написано:
«У галереї Божоле справді була книгарня з мистецькими альбомами у вітрині. Він увійшов. За прилавком сиділа чорнява жінка.
— Я хотів би бачити пана Морієна.
— Пана Морієна зараз немає. Може, ви бажаєте бачити пана Торстеля?»
І все. Майже нічого. Прізвище згадувалося тільки на сторінці 47 роману. І він уже не мав снаги розшукувати його цього пізнього вечора в густому машинописному тексті без інтервалів, у тому «досьє». Торстель. Голка в копиці сіна.
Він пригадував, що на загубленій візитній картці була адреса книгарні, в Пале-Руаялі. І телефон був, мабуть, телефоном книгарні. Але по сорока роках цих двох жалюгідних подробиць було замало, аби знайти слід людини, від якої лишилося саме прізвище.
Він ліг на диван і заплющив очі. Він вирішив зробити над собою зусилля і, нехай на мить, повернути час навспак. Той роман — «Чорний колір літа» — він почав писати восени, тієї ж осені, коли потрапив до Трамбле, якось у неділю. Він пригадував, що написав першу сторінку того ж недільного вечора, в кімнаті у сквері Грезіводан. За кілька годин перед тим, коли вони в автомобілі Торстеля їхали набережною Марни, а потім Венсенським лісом, він реально відчув, як над ним тяжіє осінь: серпанок, запах вогкої землі, вкриті жовтим листям алеї. Відтепер слово «Трамбле» назавжди буде пов’язане з цією осінню.
І також прізвище Торстель, яке він використав тоді в романі. Просто через звучання. От про що нагадав йому Торстель. І не варто шукати більшого. Це все, що він може сказати. Жіль Оттоліні, звичайно, розчарується. Так і буде. Врешті-решт, він не зобов’язаний нічого йому пояснювати. Це його не обходить.
Майже одинадцята вечора. На самоті, вдома, такої пори, до нього часто приходили, як кажуть, «миті зневіри». Тоді він вирушав до кафе неподалік, яке працювало до пізньої ночі. Яскраве світло, гамір, рух, ілюзія причетності до розмов, що лунали довкола, — все це допомагало йому за якийсь час подолати зневіру. Але вже протягом певного часу він не потребував такого засобу. Досить було подивитися крізь вікно кабінету на дерево, яке росло в сусідньому дворі і зберігало листя довше, ніж інші дерева, аж до листопада. Йому казали, що це граб чи осика, він забув. Він шкодував про всі втрачені роки, впродовж яких майже не помічав дерев і квітів. Тепер, коли він не читав нічого, крім «Історії природи» Бюффона, йому раптом пригадався уривок з мемуарів однієї французької жінки-філософа. Її вразили слова якоїсь іншої жінки, промовлені під час війни: «Що не кажи, війна не змінить мого ставлення навіть до травинки»[5]. Вона, поза сумнівом, вважала цю жінку легковажною чи байдужою. Але для нього, Дарагана, ці слова мали геть інше значення: у періоди катаклізмів і моральної розпуки немає іншого рятунку, як знайти сталу точку, аби втримати рівновагу й не впасти за облавок. Ваш погляд спиняється на травинці, дереві, пелюстках квітки, ніби ви хапаєтеся за рятівне коло. Те дерево за вікном — граб чи осика — приносило йому заспокоєння. І хоч уже була майже одинадцята вечора, мовчазна присутність дерева додавала затишку. Тому ліпше відразу покінчити з цим і прочитати документи. Треба визнати: голос і вигляд Жіля Оттоліні спершу здалися йому шантажистськими. Він хотів подолати цю упередженість. Але чи це йому вдалося?
Він зняв скріпку, яка з’єднувала аркуші. Папір копій був не таким самим, як оригіналу. Він згадав, наскільки аркуші, коли Шанталь Гріпе робила копії, були тонкими, майже прозорими. Вони нагадали йому папір для листів з позначкою «авіа». Але це не зовсім так. Вони були такої ж товщини, як цигарковий папір, на якому друкували протоколи допитів у поліції. Та й Шанталь Гріпе сказала йому: «Жіль отримав цю інформацію з поліції...»
Він ще раз поглянув на крону дерева за вікном, перш ніж розпочати читання.
Шрифт був дуже дрібним, наче документи надруковано на портативній машинці, сьогодні таких уже немає.
Дарагану здалося, що перед ним якась густа неперетравна маса. Часом він пропускав рядок і повертався назад, тримаючи на ньому палець. Це був не так розгорнутий виклад, як радше короткі нотатки, безладно зібрані докупи, де йшлося про вбивство якоїсь Колетти Лоран.
Спочатку відомості про життєвий шлях. Приїзд замолоду з провінції до Парижа. Робота в нічному клубі на вулиці Понтьє. Кімната в готелі, в районі Одеону. Знайомства зі студентами Вищої школи мистецтв. Перелік людей, які могли знати її по нічному клубу й по школі мистецтв. Тіло знайдено в готельній кімнаті, у 15-му районі. Допит директора готелю.
Отже, Оттоліні цікавився отакими злочинами з газетної хроніки? Він урвав читання. Колетта Лоран. Це, на перший погляд, незначуще ім’я викликало у ньому якесь відлуння, але занадто глухе, щоб бути зрозумілим. Здається, там десь була дата: 1951 рік, та йому вже забракло снаги, аби знову вдивлятися в тісно зліплені слова, які викликали відчуття задухи.
1951 рік. Відтоді збігло майже півстоліття, і свідків злочину і навіть убивці вже не існувало. Жіль Оттоліні з’явився запізно. Ця нишпорка нічого не знайде. Дараган пошкодував про таке грубе визначення. Ще кілька аркушів. Він досі був у полоні роздратування й остраху, відтоді, як відкрив це «досьє».
Він задивився на граб, що його листя тихо ворушилося, ніби дерево дихало вві сні. Так, це дерево було йому як друг, і йому пригадалася назва збірки поезій, написаних восьмирічною дівчинкою, — «Мій друг дерево». Він заздрив тій дівчинці, бо був такого ж віку і теж тієї пори укладав якісь вірші. Коли це було? В один з років дитинства, так само далекий, як і цей 1951 рік, коли вбили Колетту Лоран.
І знову дрібні літери, нагромаджені без інтервалу, мерехтіли перед очима. Він водив пальцем рядками, аби не збитися. Нарешті ім’я Ґі Торстель. Воно згадувалося поряд із трьома прізвищами, серед яких він із подивом побачив прізвище своєї матері. Два інші прізвища — Боб Буньян і Жак Перрен де Лара. У нього лишився про них досить невиразний спогад, який стосувався того ж часу, коли з’явилася книжка віршів його ровесниці — «Мій друг дерево». Перший — Буньян, спортивної статури, завжди у бежевому. Брюнет, принаймні за спогадом, тоді як інший — з великою головою, наче у римської статуї, він стоїть в елегантній позі, спираючись ліктем на камін, і щось розповідає. Дитячі спогади — це найчастіше дрібні деталі, які спливають з небуття. Невже ці імена привернули увагу Оттоліні й він провів аналогію з ним, Дараганом? Але ні, навряд. По-перше, у його матері було інше прізвище, не таке, як у нього. Двоє інших — Буньян і Перрен де Лара — загубилися в мороку минулого, а Оттоліні замолодий, і вони нічого не можуть йому нагадати.
4
Клуб Хризалідів — алюзія на «Хризаліди» (1955) — науково-фантастичний роман американського письменника Джона Віндема.
5
...війна не змінить мого ставлення навіть до травинки. Йдеться про рядок із другого тому мемуарів «Сила зрілості» (1960) французької письменниці й філософа Сімони де Бовуар.