Що далі він читав, то більше йому здавалося, ніби це «досьє» — не більше ніж чернетки, відходи, де перемішано фрагменти двох слідств, які хтось вів у різні періоди, бо тепер уже згадувався 1952 рік. Між відомостями 1951 року про вбивство Колетти Лоран і 1952 року, які були на двох останніх аркушах, він, здається, вгледів ледь помітну нитку Аріадни: «Колетта Лоран» бувала в «будинку у Сен-Ле-ла-Форе», де мешкала якась «Анні Астранд». За будинком, схоже, стежила поліція, але чому? Серед згаданих прізвищ — Торстель, його матір, Буньян, Перрен де Лара. Було ще два імені, відомі йому, — Роже Венсан і «згадана Анні Астранд», яка мешкала в будинку в Сен-Ле-ла-Форе.
Він хотів би дати лад цим нотаткам, але це здавалося понад його сили. І потім, у такий пізній час ночі могли виникати дивні думки: метою Жіля Оттоліні, який збирав усі ці відомості до «досьє», був не давній випадок із газетної хроніки, а він сам — Жан Дараган. Звичайно, Жіль Оттоліні не мав потрібного кута атаки, він ішов навпомацки, збивався на манівці, не здатний побачити суть. Відчувалося, як той кружляє навколо нього у пошуках шпарини. Може, він назбирав оці роз’єднані фрагменти в надії, що Дараган відгукнеться на один із них, наче поліцейський, який починає допит із цілковито сторонньої теми, аби приспати пильність підозрюваного. І саме коли той повірить, ніби загроза минула, несподівано пролунає фатальне запитання.
Погляд знову зупинився на кроні граба за вікном, і йому стало соромно за такі думки. Він втрачав холоднокровність. Кілька прочитаних сторінок були лише неоковирною чернеткою, нагромадженням подробиць без усвідомлення головного. Єдине прізвище бентежило й притягувало, мов магніт: Анні Астранд. Але воно було ледь помітним у цьому накопиченні слів, надрукованих без інтервалу. Анні Астранд. Далекий голос, почутий пізно вночі по радіо, і вам здається, ніби він звертається до вас із якимось посланням. Хтось йому казав, що люди швидко забувають голоси тих, хто колись їм був дорогим. Однак, аби він почув сьогодні голос Анні Астранд, у себе за спиною, на вулиці, то неодмінно впізнав би його.
Коли вони знову говоритимуть з Оттоліні, він жодним чином не приверне уваги до цього імені — Анні Астранд, — але в нього не було певності, чи вони ще побачаться. У крайньому разі, він напише короткого листа зі скупими відомостями про Ґі Торстеля. Він мав книгарню у галереї Божоле, на межі парку Пале-Руаяль. Так, вони зустрічалися лише одного разу, близько п’ятдесяти років тому, осіннього недільного дня, на іподромі Трамбле. Він, можливо, буде настільки люб’язним, що повідомить кілька додаткових подробиць про двох інших — Буньяна і Перрена де Лара. Знайомі його матері, як і Ґі Торстель. Того року, коли він читав вірші з книжки «Мій друг дерево», заздрячи дівчинці-ровесниці, яка була автором, Буньян, Перрен де Лара й, можливо, Ґі Торстель носили в кишені іншу книжку, мов молитовник, дуже для них важливу. Він пам’ятав назву — «Фабриціо Лупо»[6], — два слова, які лишаться таємничими до кінця життя, завдяки звучанню. Пізніше він розшукував цю книжку, але йому так і не пощастило її знайти, і він так і не прочитав «Фабриціо Лупо». І не треба повертатися до цих дрібних спогадів. Найімовірніша перспектива — просто спекатися того Жіля Оттоліні. Телефонні дзвінки лишаться без відповіді. І листи, навіть рекомендовані. Найгірше, коли Оттоліні стоятиме перед будинком і, не знаючи коду, чекатиме, доки хтось заходитиме до під’їзду, щоб проскочити слідом. Він дзвонитиме у двері. Треба буде відімкнути дзвінок. Кожного разу, виходячи з дому, він стикатиметься з Оттоліні, який ітиме слідом. І в нього не буде іншої ради, як сховатися в найближчому комісаріаті поліції. Але там його пояснення ніхто не сприйме всерйоз.
Була вже майже перша ночі, і йому подумалося, що в такий час, у тиші й самотині, у голову лізуть всілякі дурниці. Він поволі заспокоївся й навіть мало не розсміявся, уявивши собі обличчя Оттоліні, таке вузьке, що коли дивишся на нього у фас, тобі здається, ніби це профіль.
На столі безладно лежали машинописні аркуші. Він узяв олівця, де з одного боку був червоний грифель, а з іншого синій, яким користувався, коли правив рукописи. Він по черзі поперекреслював синіми рисками всі сторінки й обвів червоним ім’я АННІ АСТРАНД.
~
Перед другою ночі озвався телефон. Він заснув був на канапі.
— Алло... Пане Дараган? Це Шанталь Гріппе...
Він на мить завагався. Щойно уві сні йому примарилося обличчя Анні Астранд, і такого з ним не траплялося вже років із тридцять.
— Ви прочитали документи?
— Так.
— Пробачте, що телефоную так пізно... Але мені нетерпеливилося почути вашу думку... Ви мене чуєте?
— Так.
— Нам треба зустрітися, доки Жіль не повернувся. Можна до вас зайти?
— Зараз?
— Так, зараз.
Він дав їй адресу, назвав код і поверх. Чи, може, сон триває? Кілька митей тому лице Анні Астранд здавалося йому таким близьким... Вона сидить за кермом своєї машини, перед будинком у Сен-Ле-ла-Форе, він — на сидінні поряд із нею, і вона йому щось говорить, але він не чує її голосу.
На столі безладно лежали скопійовані сторінки. Він забув, що тільки-но поперекреслював їх синіми рисками. Й ім’я Анні Астранд впадало в око, обведене червоним колом... Жіль Оттоліні не повинен цього бачити. Червоне коло може навести на слід. Будь-який слідчий запитав би, коли б побачив його, гортаючи сторінки: «Чому ви підкреслили це прізвище?»
Він поглянув на граб з нерухомою кроною і почувся впевненіше. Це дерево — вартовий, єдиний, хто ним опікується. Він став перед вікном на вулицю. Такої пори не проїздило жодне авто й ліхтарі світили просто так. Він побачив, як Шанталь Гріпе крокує тротуаром напроти і, здається, дивиться на номери будинків. У руці в неї пластикова сумка. Невже вона прийшла сюди пішки, з вулиці Шарон? Двері під’їзду грюкнули, потім на сходах залунали її кроки, повільні, ніби вона вагалася, піднімаючись маршами. Він відчинив їй, не чекаючи дзвінка, і вона здригнулася від несподіванки. На ній знову були чорна сорочка й чорні штани. Вираз її обличчя був такий самий нерішучий, як і першого разу, в кав’ярні на вулиці Аркад.
— Я не хотіла вас турбувати так пізно...
Вона нерухомо стояла на порозі, з винуватим виразом. Він узяв її за руку й завів до квартири. Інакше, йому здалося, вона б пішла геть. У кімнаті, яка слугувала йому кабінетом, він указав їй на канапу, і вона сіла, поклавши пластикову сумку поряд.
— Отже, ви прочитали?
Вона запитала з тривогою в голосі. Чому це її так бентежило?
— Прочитав, але насправді мало чим можу бути корисний вашому другові. Мені невідомі ці люди.
— Навіть Торстель?
Вона дивилася йому просто в вічі.
Допит знову почався й триватиме без перерви, аж до ранку. Потім, близько восьмої, у двері подзвонять. Це буде Жіль Оттоліні, який повернувся з Ліона, і він заступить її.
— Так, навіть Торстель.
— Чому ж тоді ви використали це прізвище в книжці, якщо не знаєте його?
Вона промовила ці слова удавано наївним тоном.
— Я вибираю прізвища навмання, гортаючи телефонний довідник.
— Отже, ви не можете допомогти Жілю?
Він сів поряд із нею на канапі й наблизив до неї обличчя. В око знову впав шрам на лівій вилиці.
— Він думав, ви допоможете йому написати... Він думав, що все на цих аркушах вас безпосередньо стосується...
У нього цієї миті виникло відчуття, що вони міняються ролями і ще трохи, й вона «розколеться», як кажуть — він колись чув — у певних колах. У світлі лампи були помітні тіні, що залягли в неї під очима, й тремтячі руки. Вона здавалася блідішою, ніж тоді, коли він відчинив їй двері.
6
«Фабриціо Лупо» — роман італійського письменника Карло Кочіолі, написаний французькою мовою й виданий у Парижі 1952 року.