На столі на видноті лежали позакреслювані олівцем сторінки. Але вона поки що їх не помітила.
— Жіль прочитав усі ваші книжки й зібрав про вас чимало даних...
Ці слова його трохи збентежили. Він мав необачність привернути увагу людей, які тепер не дадуть йому спокою. Як, наприклад, деякі особи, з ким ви зустрілися поглядом. Вони раптом можуть накинутися на вас, без жодної причини, або причепитися з розмовою, і таких дуже важко спекатися. Він завжди опускав очі, коли йшов вулицею.
— І потім, вони хочуть звільнити його з агентства «Свіртс»... Він знову залишиться без роботи...
Дарагана вразив покірний тон, яким вона це сказала. У цих словах йому вчулися нотки роздратування й навіть зневаги.
— Він думав, ви йому допоможете... У нього склалося враження, що ви давно знайомі... Йому про вас багато відомо...
Схоже, вона ладна розповісти більше. Була та пора ночі, коли грим розпливається й люди доходять межі, за якою стають занадто відвертими.
— Хочете чогось випити?
— О, так, чогось міцного... Я потребую допінгу...
Дарагана здивувало, що у своєму віці вона вживає цей старомодний вислів. Він уже давно не чув виразу «потребувати допінгу». Можливо, Анні Астранд теж колись так казала. Вона стисла руки, ніби щоб стримати їхнє тремтіння.
У шафі на кухні він знайшов тільки напівпорожню пляшку горілки й не міг пригадати, звідки вона там узялася. Шанталь вмостилася на дивані, витягнувши ноги і спираючись спиною на велику помаранчеву подушку.
— Даруйте, я трохи стомилася...
Вона зробила ковток. Потім ще один.
— Мені вже краще. Ця жахлива вечірка...
Вона дивилася на Дарагана, ніби очікувала реакції на свої слова. Він трохи завагався, перш ніж запитати.
— Яка вечірка?
— На якій я сьогодні була...
Потім, сухим голосом:
— Мені платять за ці «вечірки»... це заради Жіля... Йому потрібні гроші...
Вона опустила голову. Здавалося, шкодує про сказане. Вона поглянула на Дарагана, що сидів напроти на зеленому велюровому табуреті.
— Не він потребує вашої допомоги, а я...
Вона дивилася на нього з усмішкою, яку можна було назвати блідою чи вицвілою.
— Я все ж порядна жінка... Тому мушу застерегти вас проти Жіля...
Вона посунулася й сіла на край канапи, щоб бути напроти нього.
— Він назбирав про вас інформацію... через отого знайомого, з поліції... І шукав з вами контакту...
Утома? Дараган уже не розумів її слів. Яку саме «інформацію» про нього цей тип міг отримати в поліції? У всякому разі, матеріали «досьє» були мало переконливими. І ці прізвища були йому невідомі. Крім материного, Торстеля, Буньяна і Перрена де Лара. Та й у такому тумані... Вони так мало важили в його житті... Статисти, що давно зникли... Звичайно, там згадувалася Анні Астранд. Але побіжно. Її ім’я було непомітним, загубленим серед усіх інших. До того ж, з помилкою в написанні: Астран.
— Не турбуйтеся про мене, — промовив Дараган. — Я нікого не боюся. А надто шантажистів.
Схоже, її здивувало це слово — шантажист, проте це була ніби очевидність, просто воно не спало їй на думку.
— Я часто думала, чи він не вкрав у вас телефонну книжку...
Вона усміхалася, й Дараган подумав, чи це не жарт.
— Часом я дуже боюся за Жіля. Тому я й залишаюся разом з ним... Ми так давно знаємося...
Голос ставав дедалі хрипкіший, і він уже боявся, що ці одкровення затягнуться до ранку. Чи вистачить йому уваги, аби слухати її цілу ніч?
— Насправді він поїхав не в Ліон, у службових справах, а грати в казино...
— У казино в Шарбоньєрі?
Ці слова дуже швидко навернулися йому на язик, і він сам був здивований словом «Шарбоньєр», яке давно забув і яке тепер раптом спливло з минулого. Коли вони вирушали у казино, до Шарбоньєру, Поль та інші виїжджали у п’ятницю по обіді й поверталися до Парижа тільки в понеділок. Отож він майже три дні проводив разом із Шанталь, у кімнатці у сквері Грезіводан.
— Так, він поїхав у шарбоньєрське казино. У нього там є знайомий круп’є... Він привозить звідти трохи більше грошей, ніж зазвичай.
— А ви з ним не їздите?
— Ніколи. Крім одного разу, коли ми познайомилися... Я годинами чекала на нього у клубі Гайон... Там є зала очікування для жінок...
Невже Дараганові вчулося? Гайон, як і Шарбоньєр, — колись ця назва була йому знайома. Шанталь несподівано з’являлася в нього, у сквері Грезіводан, і казала: «Поль поїхав у клуб Гайон... Ми можемо провести вечір разом... І навіть ніч...»
Отже, клуб Гайон іще існував? Чи просто призабуте слово, колись чуте в молодості, знову повертається до вас, мов приспів давньої пісні, чи як ледь чутне відлуння, по багатьох роках, чи й під кінець життя?
— Коли я залишаюся сама в Парижі, він відряджає мене на дещо своєрідні вечірки... Я погоджуюся, заради нього... Йому завжди бракує грошей... А тепер буде ще гірше, бо він лишається без роботи...
Але навіщо йому подробиці приватного життя Жіля Оттоліні й Шанталь Гріппе? Колись раніше нові зустрічі часто були різкими й прямими — двоє людей стикалися на вулиці, як машинки автородео з атракціону дитинства. Цього разу все було плавно — загублений блокнот, телефонний дзвінок, зустріч у кафе... Так, усе легко, мов у сні. І сторінки «досьє» викликали у нього дивне відчуття: певні імена, передусім Анні Астранд, і всі ті слова, нагромаджені одне на одне, без інтервалу, раптом відкрили якісь епізоди життя, побачені ніби крізь деформуючу шибку, наче безладні сцени, що переслідують вас лихоманними ночами.
— Він завтра повертається з Шарбоньєра... в обід... Він вам телефонуватиме... Але не кажіть, що ми з вами зустрічалися.
Дараган подумав, чи вона справді говорить щиро й чи сама не розповість Оттоліні про те, як прийшла до нього цієї ночі. А може, саме Оттоліні доручив їй так зробити. Зрештою, він був певен, що зможе спекатися їх, тільки-но схоче, як це вже бувало багато разів у його житті.
— Інакше кажучи, — промовив він награним тоном, — ви з ним — двійко авантюристів.
Її, схоже, ошелешили ці слова. Він одразу пошкодував про них. Вона втягнула голову в плечі, і йому на мить здалося, що вона зараз заплаче. Він нахилився до неї, але вона відвела очі.
— Це все через Жіля... Я не винна...
Потім, після хвилинного вагання:
— Остерігайтеся його... Він щодня вимагатиме зустрічей... Він не дасть вам спокою ні на хвилину... Він такий...
— ...причепа?
— Так. Великий причепа.
І, схоже, вона надавала цьому слову якогось бентежного смислу, на перший погляд, невідчутного.
— Я не знаю, що він там про вас довідався... Можливо, з досьє... Я не читала... Він скористається цим для тиску...
Останнє слово прозвучало в її вустах фальшиво. Скоріше за все, це Оттоліні сказав їй про «тиск».
— Йому потрібна допомога в написанні книжки... Він так мені пояснив...
— Ви певні, що він не домагається чогось іншого?
Вона на мить завагалася.
— Ні.
— Може, він хоче попросити в мене грошей?
— Можливо... Гравцям завжди потрібні гроші... Так, звісно, він проситиме у вас грошей.
Мабуть, вони удвох говорили про це після їхньої зустрічі на вулиці Аркад. Вони, напевне, були в цілковитій безвиході — Шанталь колись вживала цей вислів, говорячи про Поля. Але той не втрачав надії й покладався на свої гральні трюки.
— Ще трохи, і в нього навіть не буде грошей на кімнату у сквері Грезіводан...
Так, мабуть, за сорок п’ять років винайм, у сквері Грезіводан значно подорожчав. Дараган колись жив там потай, завдяки другові, якому власник кімнати довірив ключі. Там був телефон із замочком на циферблаті, щоб не можна було подзвонити. Але він таки примудрявся набирати певні номери.
— Я теж, — промовив він, — свого часу жив у сквері Грезіводан...