Вона здивовано глянула на нього, ніби не очікувала, що між ними може бути якась спільність. Він мало не додав, що дівчину, яка приходила до нього, також звали Шанталь. Але для чого? Вона сказала:
— Тоді, можливо, у такій самій кімнаті, як у Жіля... У мансарді... треба їхати на ліфті, а потім ще піднятися вузенькими сходами...
Справді, ліфт не доходив до мансардного поверху — довгого коридору з рядом дверей із напівстертими номерами кімнат. У нього була кімната №5. Він запам’ятав цифру завдяки Полю, який не раз намагався пояснити йому один зі своїх трюків — «нейтральна п’ятірка».
— І в мене був друг, який грав на іподромі й у казино, в Шарбоньєрі.
Схоже, ці слова її заспокоїли, і вона ледь помітно усміхнулася. Мабуть, подумала, що з різницею в кілька десятків років вони належали до того ж світу. Але до якого?
— Ви тепер ішли з вечірки?
Він пошкодував про це запитання. Але, схоже, вона перейнялася до нього довірою:
— Так, одне подружжя влаштовує особливі вечори у себе в квартирі... Жіль певний час працював у них водієм... Вони мене час від часу запрошують... Жіль наполягає, щоб я туди ходила... Вони платять... Я не можу інакше...
Він слухав, не насмілюючись її урвати. Може, вона говорила зовсім не до нього, і взагалі забула, що він поряд. Уже, мабуть, дуже пізно. П’ята ранку? Скоро світанок, і сонце розвіє тіні. Він прокинеться на самоті у своєму кабінеті, мов після поганого сну. Справді, телефонна книжка ніколи не губилася. А Жіля Оттоліні й Жозефіни Гріппе, яка називала себе Шанталь, насправді ніколи не існувало.
— Вам тепер буде дуже важко спекатися Жіля... Він від вас не відчепиться... Він такий, що підстерігатиме вас біля під’їзду...
Погроза чи попередження? У снах, подумав Дараган, не знаєш, чого триматися. У снах? Побачимо, коли розвидниться. Однак отут, сидячи напроти нього, вона зовсім не скидалася на примару. Він не міг достоту сказати, чи в його снах були голоси, але цієї миті він дуже чітко чув хрипкуватий голос Шанталь Гріппе.
— Хочу вам порадити: не беріть слухавки.
Вона нахилилася до нього й говорила дуже тихо, ніби Жіль Оттоліні слухав за дверима.
— Надсилайте повідомлення на мій мобільний... Коли його не буде поряд, я відповім... Я триматиму вас у курсі його намірів. Вам буде легше ухилитися...
Далебі, ця жінка виявляла велику турботливість, але Дарагану хотілося пояснити, що він сам дасть собі раду. Йому в житті вже траплялися такі Оттоліні. Він знав у Парижі багато будинків з двома виходами, завдяки яким відривався від небажаних людей. І, аби вдати, наче його немає вдома, йому часто доводилося не вмикати світла, бо два вікна квартири виходили на вулицю.
— Я дала вам книжку і сказала, що її написав Жіль... «Аматор верхогонів»...
Він уже забув про існування цієї книжки. Вона лишилася в помаранчевій картонній теці з «досьє».
— Але це неправда... Жіль тільки розповідає, що це його книжка, бо в автора те ж саме прізвище... але ім’я інше... До того ж, він уже помер...
Вона щось шукала у пластиковій сумці, яка лежала поряд із нею на канапі. Вона витягнула звідти плаття з чорного сатину з двома золотистими ластівками, яке Дараган бачив у її кімнаті на вулиці Шарон.
— Я забула в них свої черевики на підборах...
— Я впізнаю це плаття, — промовив Дараган.
— Коли я йду на вечірку до тих людей, вони просять, щоб я була в ньому.
— Дивне плаття...
— Його хтось забув у шафі, в кімнаті, яку я винаймаю... Там є етикетка.
Вона простягнула йому плаття, і він прочитав на етикетці: «Сильві-Роза. Модний пошив. Вулиця Бетель. Марсель».
— Мабуть, воно було вашим у попередньому житті.
Він казав їй те ж саме вчора по обіді, в її кімнаті на вулиці Шарон.
— Ви так думаєте?
— Мені так здається... через етикетку. Вона дуже давня...
Вона й собі недовірливо придивлялася до етикетки. Потім поклала плаття поряд, на канапі.
— Зачекайте... я зараз прийду...
Він вийшов з кабінету, аби перевірити, чи не лишив на кухні світла. Вікно виходило на вулицю. Авжеж, він лишив світло. Він вимкнув його й підійшов до вікна. Йому саме уявилося, ніби Оттоліні стоїть перед будинком, мов вартовий. Такі думки можуть приходити дуже пізно, якщо ви не спали, думки з давнього дитинства, коли ви вигадуєте собі щось страшне. Нікого. Але він може ховатися за фонтаном або праворуч, за одним із дерев, у сквері.
Він довго простояв, не рухаючись, випростано, склавши руки на грудях. Вулиця геть безлюдна. Жодної машини. Якщо відчинити вікно, почулося б жебоніння водограю і йому б здалося, наче він уже в Римі, а не в Парижі. У Римі, звідки йому колись надійшла листівка від Анні Астранд, і це була остання звістка від неї.
Коли він повернувся до кабінету, вона лежала на канапі в цьому дивному платті з чорного сатину, з двома золотистими ластівками. Він на мить розгубився. Невже ця сукня була на ній, коли вона прийшла? Та ні. Її сорочка і штани лежали, скручені, на паркеті, поряд із черевиками. Очі були заплющені, дихання рівномірне. Чи вона тільки вдавала, що спить?
Вона пішла перед полуднем, і Дараган сидів на самоті, як завжди, у себе в кабінеті. Вона непокоїлася, що Жіль Оттоліні вже приїхав. Коли він грав у казино в Шарбоньєрі, йому траплялося повертатися до Парижа в понеділок раннім потягом. Він дивився у вікно, як вона йде вулицею, у своїй чорній сорочці й чорних штанях. Без пластикової сумки. Вона забула її на канапі разом із сукнею. Дараган не відразу знайшов візитну картку, яку отримав від неї, — картку на жовтуватому папері. Але мобільний не відповідав. Вона рано чи пізно сама зателефонує, коли помітить, що забула в нього свої речі.
Він витягнув із сумки сукню і знову подивився на етикетку: «Сильві-Роза. Модний пошив. Вулиця Естель. Марсель». Це йому щось нагадувало, хоча він зовсім не знав Марселя. Він уже десь бачив цю адресу чи чув назву. Молодшим він міг би перейматися цією загадкою, на перший погляд, незначною, кілька днів, уперто дошукуючись відповіді. Навіть коли йшлося про найдрібнішу деталь, його охоплювало відчуття тривоги й недовершеності, доки він не знаходив зв’язку деталі з ситуацією, доки фрагмент мозаїки нарешті не займав свого місця. Часом це була якась фраза чи строфа, й він розшукував автора, а часом — просто якась назва. «Сильві-Роза. Модний пошив. Вулиця Естель. Марсель». Він заплющив очі й спробував зосередитися. У голові промайнуло слово, здавалося, пов’язане з цією етикеткою — «Китаянка». Треба мати терпіння, щоб пірнути вглибину й розшукати зв’язок між «Сильві-Роза» і «Китаянкою», але вже кілька років йому бракувало сил на для таких подвигів. Ні, він уже застарий, і йому простіше було колихатися на воді, лігши на спину... «Китаянка»... Через чорне волосся й трохи завузькі очі цієї Шанталь Гріппе?
Він сів за стіл у кабінеті. Вона не помітила розкиданих аркушів, покреслених синім олівцем. Він розгорнув теку, яка лежала біля телефону, і взяв звідти книжку. Він почав гортати «Аматора верхогонів». Це було недавнє перевидання, але рік реєстрації авторських прав був ще довоєнним. Невже Жіль Оттоліні настільки нахабний чи наївний, щоб претендувати на авторство? Він згорнув книжку й поглянув на аркуші на столі. Під час першого читання він перестрибнув через чимало речень, через щільний друк.
І знову слова мерехтіли перед очима. Схоже, там були інші подробиці стосовно Анні Астранд, але він почувався занадто стомленим, аби заглиблюватися в них. Краще зробити це пізніше, під вечір, на спокійну голову. Якщо він перед тим не вирішить порвати один за одним ці аркуші. Так, він перечитає їх згодом.
Коли він складав «досьє» до теки, на очі потрапила світлина хлопчика, про яку він забув. На звороті написано: «Три фотографії з „Фотоматона“. Невідома дитина. Обшук і арешт Анні Астранд. Прикордонний пункт Вентимілья. Понеділок 21 липня 1952 р.». Так, це було фото для документів, але збільшене, як він уже зрозумів учора, побачивши його в кімнаті на вулиці Шарон.
Він не міг відвести погляду від світлини, не розуміючи, як міг забути її між сторінками «досьє». Невже вона його настільки збентежила як речовий доказ — коли вжити юридичний вислів, — що він, Дараган, намірявся викинути її зі своєї пам’яті? Його охопило якесь запаморочення, аж ніби мурашки забігали по голові. Він мусив визнати очевидне: цей хлопчик на фото, від якого його відділяла відстань у кілька десятків років, аж він здавався йому зовсім чужим, цей хлопчик — він сам.