Пройшло ще з півхвилини, перш ніж спрацювали датчики, встановлені на вершині. У небо відразу зметнулася сигнальна ракета. Завмерши на мить у повітрі, вона щосили жахнула і розлетілася в різні боки могутнім рубіновим салютом — Десяті Лімпійські Ігри завершилися. Переможці стояли на скелі. Така їхня перемога вважалася найвищим лімпійським досягненням і оцінювалася по-особливому. Йору, Інбару та Іоллі буде несоромно повертатися у свої міста. Тому радість переможців не мала меж. Трибуни тріумфували. А троє друзів обіймалися й цілувалися. Іолла від щастя плакала, Інбар теж утирав скупі чоловічі сльози, а Йор із благоговінням поглядав на своє зап’ястя — пару хвилин тому довкола нього з’явилося світле веселкове кільце — дорога пам’ять на все життя про перемогу на Лімпійських Іграх…
Центр циклону
Частина І: Мара
…Сонце, здавалося, назавжди приклеїло Марика до розпеченої поверхні піщаного пляжу. Пекло ставало все нестерпнішим, і давно вже треба було, як-то кажуть, і честь знати, але Марик ніяк не міг пересилити себе. Зібратися з силами й спробувати відірвати тіло від гарячого піску — ця процедура зараз для Марика була просто нездійсненною — так його розморило.
«Ох і пече… — відзначив він про себе, розуміючи, що пора б уже щось і робити. — Так і зваритися недовго…»
І Марик, зробивши над собою неймовірне зусилля, трохи піднявся, опираючись на лікті.
— Фу-ух… — смачно видихнув він і, поправивши панамку, оглянувся.
Увесь навколишній світ постав перед ним у темно-червоному світлі. Із подивом хлопець відзначив, що він не один: по всьому пляжу виднілися розпластані тіла таких же «приклеєних».
«Ще хвилинку — і буду рухатися», — вирішив про себе Марик, але знову залягти так і не встиг — біля його ніг зненацька з’явилася апетитна блондиночка в акуратному зеленому купальничку. Присівши навпочіпки, вона, не звертаючи на нього уваги, щось шукала у своїй сумочці. Марик хотів було підсунутися ближче, щоб краще роздивитися цю прекрасну витівницю, але ззаду його раптом обхопили дві пари міцних рук і з силою вдавили в розпечений пісок.
— Що за… — хотів щось вимовити обурений Марик, але його рот відразу заткнули якоюсь ганчіркою, а потім Марик міг тільки гарчати й мукати.
— Тихіше, тихіше, Марку Сергійовичу, — правильно називаючи Марика на ім’я, хтось зашепотів йому на вухо. — Нема чого сіпатися, тільки собі нашкодите.
Цей самовпевнений тон незнайомця просто вивів Марика з рівноваги, а на додачу його ліву ногу пронизав найгостріший біль. І Марик з ревінням-стогоном, немов впійманий поранений звір, щосили рвонувся й спробував скинути із себе негідників. Але цього йому зробити не дали, у Марика вийшло лише на секунду піднятися. І цієї секунди йому вистачило, щоб роздивитися в руках у дівиці невеликий шприц, який вона швидко закинула в сумочку. Наступної миті Марика вже остаточно повалили на пісок, до того ж, він відчув, що починає «пливти».
— Усе, понесли! — звідкись здалеку долетіла до нього виразна команда білявої відьми.
«Куди понесли? Чому укол? Навіщо в п’яту?» — почали спливати й відразу танути в його свідомості питання, після чого Марик відчув, що його напруження стало якось відокремлюватися від нього, і почав провалюватися в суцільну нескінченну темряву…
Отямившись, Марик відчув, що його хтось поплескує по щоках.
— Прокидаємося, прокидаємося, — долетів до нього чийсь м’який голос.
«Десь я вже чув цей голос, — відзначив подумки Марик. — А де? І взагалі, що зі мною?»
Тим часом поплескування по щоках не припинялося й Марик, дратуючись, зібрався (таким безсилим він себе ще ніколи не почував) і відкрив очі. «А-а-а! — осінило Марика, як тільки він побачив перед собою обличчя білявої чарівниці, — значить не сон…»
— Ну от, молодець, молодець, — дзвінко проговорила блондинка. — Давай, давай. Не засинаємо, залишаємося з нами. Залишаємося.
Вона перестала бити безпомічного Марика, і, перехопивши його руку в кисті, стала напівшепотом відраховувати пульс.
Юнак, хоч і був ще дуже слабкий, швиденько оглянув місце, де опинився.
Це було невелике приміщення, добре оздоблене, без вікон, але з яскравим освітленням. Марик же знаходився у кріслі, яке нагадувало стоматологічне і до якого його руки й ноги були щільно припнуті шкіряними ременями.
У такій ситуації йому ще ніколи не доводилося бувати, і по спині пробігли мурашки.
— Що це все значить?
— Ну от, я бачу, що вам уже краще, — відступивши на крок і оглянувши його, вимовила білявка. — А то я вже злякалася — невже переборщила?
І вона повільно підійшла до вбудованої в стіну шафи.
— Я почую відповідь на своє питання? — повторив Марик.
— Спокійніше, спокійніше, юначе, — м’яко проговорила блондинка. — Вас ніхто не збирається тут убивати або катувати. Ви просто підходите, от і все…
— Підходжу?
— Ну так, підходите… для експерименту. І не варто так переживати з цього приводу, дорогий добровольцю, — додала вона, і Марик ледве не похлинувся. А дівчина витягла з-під крісла акуратну папку й, розкривши її, піднесла до очей Марика. — От переконайтеся.
Марик читав і не вірив своїм очам. У документі, завіреному нотаріусом (!) говорилося, що він, Марко Сергійович, добровільно згоден брати участь у науковому експерименті і його дружина Олена Павлівна схвалює дії свого чоловіка. Далі йшов короткий опис експерименту, але Марик не став і читати.
— Нісенітниця якась! — вигукнув він.
Після чого ще раз пробіг очима документ.
— Та ясно як день, що вся ця писанина — марення!
— Може, і марення, — незворушно проговорила блондинка. — Але внизу стоїть ваш власноручний підпис.
Марик придивився. Дійсно його.
— Класно підробляєте! — усміхнувся він.
— Смію вас запевнити, що ні, — дівиця сховала папку на місце. — Кілька годин тому ви самі й підписали цей папір.
У Марика жовна заграли на вилицях.
— Ну навіщо ж так переживати, Марку Сергійовичу, усе буде нормально.
— От тільки не треба цих дешевих трюків! Обкололи чимось, витягли підпис і думаєте, що все шито-крито?! Іще чого! Робота вам із мене не зробити!
Незнайомка незворушно вислухала гнівну промову, трохи відступила назад і сказала:
— Ну, дорогенький, робот нам не потрібен. Ми вже пробували. Тут потрібне людське, живе й таємниче. У роботів цього немає. Так що…
Марик рвонувся щосили, намагаючись розірвати ремені. На його руках і шиї здулися вени й м’язи, загрожуючи просто розірватися…
— Та що все це значить?!
— Це значить, — почувся раптом чоловічий голос, — що вам доведеться брати участь у найцікавішому експерименті. — Марі, — звернувся голос до блондинки, — ти можеш іти.
Та на мить завмерла, ще раз окинула поглядом Марика й, повернувшись, попрямувала до виходу. А по дорозі, проходячи повз незнайомця в білому халаті, який стояв біля дверей, вона стягнула зі своєї голови… перуку.
«Оце-то так! — сіпнувся Марик. — Виходить, відьма ця й не блондинка, а брюнетка… Стоп! — осінило його, — виходить, що ця банда знала мої симпатії! Щоб я на пляжі й не сіпнувся…»
— Ох і собаки чужі, — процідив крізь зуби Марик. — Серйозно підготувалися.
— Що поробиш, юначе, що поробиш. — розвів руками незнайомець, коли білява відьма вийшла з кімнати. Він підійшов ближче, і Марик роздивився свого вимушеного співрозмовника. На вигляд незнайомцеві можна було дати років тридцять. Це був рудоволосий середнього зросту чоловік в окулярах. Довге волосся було зібране в невеликий хвіст. Одягнений був чоловік у білий халат.