— Може, Агрипичу повідомити?
Я думаю, поки не варто квапитися. Може, що-небудь ще цікаве виявимо. Коротше, стій тут і світи мені.
І майстер неквапом рушив уперед.
Спочатку він обережно підійшов до роботів і оглянув їх.
— Повністю відключилися! — голосно сказав він. — Потім відбуксируємо їх до ліфта. Там і розберемося, що до чого.
Закінчивши огляд, майстер вирушив до самого метеорита. Обережно підійшовши майже впритул, він зупинився й почав розглядати.
Так пройшло кілька хвилин. Марику набридла бездіяльність, і він, обережно теж підійшов до брили.
— Ну що тут? — неголосно запитав він у майстра. Той від несподіванки здригнувся й обернувся.
— А… — протягнув він. — Що це метеорит, то немає ніякого сумніву, — проговорив він хриплувато. — Але кілька годин тому впасти з неба непоміченим він не міг. Він не звалився, а ввалився в цей тунель… Он пролам праворуч, бачиш?
Марик посвітив убік, куди вказав майстер і справді побачив обриси величезної діри.
— Оце та-а-ак… — несподівано вимовив майстер, наче думка-осяяння наздогнала його. — Не може бути, стажисте.
І він, немов заворожений, відступив на крок назад, ще раз оглядаючи брилу.
— Що, що «не може бути»? — захвилювався Марик.
— Ти в школі добре вчився?
— Причому тут це?
— Дивися уважніше, салаго.
Марик ще раз променем провів по поверхні брили.
— Та вимкни ти цей промінь! — кинув йому майстер. — Так подивися. Яке сяйво незвичайне!
— Ну? — підкорився Марик.
— Бублика гну! — роздратовано, але неголосно відповів майстер. — Дивися ж…
І він, підійшовши впритул до метеорита, зняв захисну рукавицю (Марик жахнувся) і акуратно провів долонею по поверхні.
Пальці майстра залишили на брилі темний слід. Але вже через кілька секунд слід раптом засріблився, граючи й переливаючись воістину чарівним світлом. А потім спалахнув і зник. На поверхні сяючої брили слідів від пальців не залишилося.
Марика наче струмом ударило.
— Чарівний метал… — здивовано проговорив він. — Це що ж…
— Так, хлопче, — ствердно кивнув майстер. — Це креоній, — і, посміхнувшись, додав: — Чарівний метал!
— Оце-то так! — захопився Марик. — Його ж міліграмами з метеоритів вишкрябують, а тут така брила! Ой! — осікся раптом він. — До нього ж не можна доторкатися!
— Слухай більше цих брехунів. Ти тільки глянь, як привабливо. Мене так і притягує до нього, як Місяць до Землі. Адже доторкнувшись до нього, я просто привітався з ним. І…
— І ваше вітання наче й прийняте. Він «з’їв» його, — посміхнувся Марик.
— Так, мабуть, ти правий. А знаєш чому? Бо я все зробив від щирого серця. Та ти сам спробуй, не бійся. Гірше не буде.
І Марик, зробивши до чуда природи кілька кроків, з хвилюванням доторкнувся до переливчастого тіла космічного гостя. Трохи шорсткувата поверхня була прохолодною й податливою. Пальці Марика на кілька міліметрів наче втопилися в неї, але далі, здавалося, була сама міцність.
Марик провів пальцями по поверхні й одсмикнув руку.
— Ах ти! — тільки й вигукнув він; його руку наче легенько обпалило.
— Що, не приймають? — посміхнувся майстер. — Мабуть, про прибуток подумав?
— Ні про що я не подумав! — пробурмотів Марик. Тим часом слід від його руки спалахнув, щоправда, не так яскраво й чарівно, як від руки майстра, і за мить зник.
— Так-то, — проговорив Марик, потираючи руку.
— Ти дивися, із тобою теж привіталися. От тобі й чарівний метал, — проговорив майстер.
— Прямо живий, наче й не метал ніякий.
— Та вже… — вимовив майстер і додав: — Ну що ж, раз наші вітання прийняті, спробуємо далі пройти?
— У пролам?
— Так, у цю діру, куди камінь вкотився. І дивися, звідти наче якесь світло видніється.
— Так, — підтвердив Марик. — Сяйво слабеньке є.
— Ну що ж, давай тоді за мною, — сказав майстер і першим вирушив до розламу. — Прохід вузький, але я думаю, що пройдемо.
Трохи згодом Марик обережно пішов за майстром. Той, підійшовши до проламу, обернувся:
— Ну як, стажисте, коліна не тремтять? Хто знає, що ми там побачимо.
— Може, нагору посигналимо, що, мовляв, і як?
— Голова, — посміхнувся майстер. — Роботи з ладу вийшли. Тут жоден прилад не працює. У Агрипича на дисплеї нас теж немає.
— Тоді, може, назад рушимо, щоб шуму потім не було?
Майстер помовчав, міркуючи, а потім спокійно сказав:
— Ти знаєш, Марку, у мене відчуття таке, що все нормально буде. Ніколи такої впевненості не було. Раптом що — шлях назад відкритий, проходик тобто. Так що, давай, стажисте, глянемо в пролам, а там видно буде…
«От же розговорився, — подумав Марик. — Раніше такого з ним не бувало, аж очі засяяли. Прямо чаклунство якесь. І мене туди за ним теж тягне». А вголос сказав:
— Ви старший, вам видніше.
— Ну от і добре, — майстер оглянув краї проламу.
— Напрочуд гладкі й рівні, — прокоментував він. — Жодної зазубринки.
Потім він перехрестився й, переступивши на той бік, зник. Марик трохи постояв, прислухаючись. До нього долітав лише звук кроків майстра. Марик обернувся, ще раз оглянув брилу, а потім, підкоряючись незрозуміло якому почуттю, зняв із зап’ястя годинник і спробував браслетом відколупати від метеорита трошки чарівного металу. Пару разів його смикнуло ніби струмом, причому другий раз сильніше. Марик облишив ці спроби, креоній не піддавався, а третій розряд міг би виявитися занадто відчутним. «Ну має ж бути десь хоч маленький осколок, — нишпорив променем світла по проламу Марик. — Бути такого не може».
Його очікування виправдалися: ліворуч біля стіни знайшовся крихітний переливчастий шматочок.
«Ага! — зрадів Марик, підстрибуючи до нього й устигаючи при цьому подивитися по сторонах. — Ніхто не бачить?»
Він обережно взяв уламок, підніс його до обличчя.
Сумнівів не було — у долоні переливався шматочок чарівного металу.
«Ну що ж, Марку Сергійовичу, — проговорив про себе Марик, — за цю грамульку можна купити половину планети, якщо не всю!»
Він ще мить помилувався грою світла креонію, а потім поклав безцінну знахідку в одну з кишень.
«Що ж, основну справу зроблено, тепер подивимося, як там майстер» — зробив висновок Марик і, переступивши через край, опинився на тому боці проламу.
Спочатку він не міг зрозуміти, де він знаходиться й що оточує його. Все було таким незрозумілим. Але за мить, огледівшись, він завмер на місці з відкритим ротом. Такого він ще не бачив. Марик разом з майстром стояли на краю прірви у величезній підземній печері. Майстер стояв майже біля самісінького краю прірви. І увесь простір перед ним, від самого дна прірви до самого верху печери, а це було майже сто метрів, займав неймовірно великий креонієвий метеоритище, у сотню раз більший ніж брила в тунелі. Час від часу поверхня гіганта переливалася світловими відблисками-струмочками.
Ошелешений Марик тихенько підійшов до майстра, який непорушно стояв майже на самому краї прірви і, не мигаючи, дивився на чарівний камінь.
Почувши кроки, майстер обернувся.
— Ти бачиш це чудо, хлопче?
— Та вже ж… Метеоритище.
— Метеоритище… — передражнив майстер. — Перед нами, стажисте, креонієвий астероїд!
У Марика перехопило дух.
— Йой! — вирвалося в нього. — Відразу на більйони металу! Галактику з потрухами можна купити!
— Що? Гроші?! — здивовано проговорив майстер. — Ти в такий момент говориш про більйони?
— А про що тут ще говорити, майстре?
— Дурню, ти, я бачу, нічого не знаєш про креоній! Ти ж сам говориш, «чарівний метал»! І так його прозвали не маги які-небудь, не відьми-гадалки, а страшенні матеріалісти — учені!