— То й що з того?
— Креоній може дати набагато більше, Марку.
— Більше?! — здивувався Марик. «Куди це старий хилить?» — не міг зрозуміти він.
— Ех ти, молодий, а такий темний, — зітхнув майстер. — Ну, приміром, що ти зараз почуваєш?
— Ну… — Марик прислухався. — Добре почуваюся, легше, ніж у тунелі… — Але ж, Захаре Овсійовичу, — гаряче звернувся він до майстра, — більйон бруксів!
— Е-ех, безнадія! — махнув рукою майстер і рушив праворуч, де на стіні був неширокий, метрів п`ятдесят, виступ, що підходив ледве не впритул до самого астероїда.
— Іду, іду, дорогий ти мій… — долетіли до Марика слова майстра. «Зовсім старий схибнувся на шахтах», — подумав Марик і йому стало якось не по собі.
— Овсійовичу! — погукав він майстра.
Але той продовжував твердо крокувати по виступу. Відстань повільно, але впевнено скорочувалася. Тридцять метрів, двадцять, десять… Марик уже хотів було побігти за старим, але те, що він побачив, змусило завмерти на місці. Майстер, не доходячи до краю виступу кілька метрів, витягнув руку вперед — і ділянка поверхні астероїда на рівні долоні майстра стала трохи світлішати.
— Здрастуй, дорогий, здрастуй…. — знову долетіло до Марика. Світло ставало все яскравішим. А потім зненацька з’явився золотавий промінь, який ніби м’якою хвилею облив майстра, а потім і стажиста. Що відчув майстер, Марик не знав, але в нього було таке відчуття, наче мільйон дрібних голочок обсипалися на нього. Це було малоприємно, і Марик стрибнув убік. За мить промінь зник, а потім зменшилося й сяйво на поверхні астероїда.
— Спасибі, спасибі, рідний мій, — почув Марик. Майстер упав на коліна і з тремтінням у голосі, ледве не плачучи, повторив ці слова. Марик навіть побоявся відразу підходити до свого наставника.
— Овсійовичу! — гукнув він. Дивно, але майстер почув і повернувся до стажиста.
— Усе нормально Марку, усе нормально, — крізь сльози проговорив він. — Це все навіть дуже добре.
Після цих слів майстер обтер рукавом обличчя й піднявся з колін. «Зовсім старому зле», — промайнуло в Марика в голові, і він, відкинувши всяку обережність, поспішив до нього.
— Що це все значить? — запитав Марик, коли підхопив майстра під руки. — Прямо чудеса якісь!
— Так, так, хлопче. І до того ж, справжні.
Майстер трохи помовчав, а потім додав:
— Річ у тому, що я тепер знаю, що мені треба робити.
Марик пильно подивився на майстра.
— Не вже те світло? — запитав він.
— Це так… В одну мить, Марку, я все побачив, усе зрозумів і все знайшов.
— І що тепер?
— Тепер? — майстер якось по-особливому посміхнувся. — Тепер от що, стажисте. Назад ти сам підеш. Розповіси там все, як є, а я… Я тут залишуся.
— Як тут?
— А ось так, Марку. Боятися мені тут нічого і втрачати в цьому житті нічого. Я тут повинен залишитися, такий шанс раз у житті випадає… А тобі, до речі, бувати тут довго не рекомендується — недоріс іще. Тому й світло тобі не на радість.
— Звідки ви знаєте?
— Загалом так, Марку, іди звідси, — продовжив майстер. — Якщо захочуть, нехай загін присилають.
«Як це захочуть? — подумав Марик. — Це обов’язок, та тут через креоній така комісія приїде!»
— Усе стажисте, виконуй команду. Так, про креоній не говори відразу. Скажеш, мовляв, метеорит незрозуміло який у тунелі. І все. Нехай самі класифікують. Усе, щасливо!
І майстер поплескав Марика по плечу.
Той потис руку на прощання і, ще раз оглянувши переливчастий астероїд, попрямував до виходу.
«Кожен сам собі пан, — так розсудив Марик. — Хоче залишитися, то нехай залишається».
Тільки через деякий час Марик зрозумів, що майстер у той момент прощався з ним назавжди. Але тоді він не надав незрозумілим словам майстра великого значення.
Пройшовши вузьким коридором повз метеорит у тунелі, він ще раз оглянув роботів. Справді, вони не мали ніяких зовнішніх пошкоджень.
Потім Марик повернувся до брили й оглянув її.
— Що ж, чарівний метале, — тихенько проговорив він. — До зустрічі!
І обережно намацавши чудесний осколок у своїй кишені, повернувся й пішов до ліфта.
Але почали відбуватися незрозумілі речі. Чим більше Марик віддалявся від метеорита, тим важче йому ставало йти. Якесь незвичайне почуття огортало його. Усе тіло почало бити дрібне тремтіння, у голові гуло, і все попливло перед ним, немов у тумані. Усі ці симптоми підсилювалися з кожним кроком.
«Мабуть, через креоній», — здогадався Марик, але розлучатися з чарівним металом не квапився. Думка, що ці маленькі шматочки можуть зробити його дуже заможною людиною, не залишала Марика і надихала його. І стажист, перемагаючи нудоту й стиснувши зуби, продовжував іти. Він тільки все сильніше здавлював рукою кишеню, у якій лежав креонієвий уламок.
— Нічого, нічого, — немов у маренні промовляв Марик. — Стерпиться-злюбиться.
До ліфта Марик підбирався вже повзком, причому його знудило кілька разів, але він продовжував просуватися вперед.
— Стерпиться-злюбиться, — немов заведений повторював він, забираючись в кабіну ліфта вже напівнепритомний.
— Потерпи, дорогенький мій, потерпи, — звертався він до каменя, натискаючи потрібну кнопку. Секунда — і Марика понесло наверх. Йому майже відразу полегшало. Підйом трохи затягнувся, ліфт раз у раз зупинявся із незрозумілих причин, але Марика це не дуже турбувало. Чим вище він піднімався, тим кращим ставало самопочуття.
Здавалося, наче якісь невідомі сили намагаються зупинити Марика або вселити йому думку, щоб він повернув осколок. Але Марик не хотів підкорятися, хоч у глибині душі й розумів, що справу він затіяв досить небезпечну. Та як би не було, він живий і здоровий дістався до поверхні і з ліфта вийшов цілком свіжим.
Його зустрічала вже ціла делегація: начальство з Головного управління, керівництво шахти й інші працівники із сусідніх шахт. Переполох був чималий.
Марика відразу препровадили в окремий кабінет, де він повинен був відзвітувати про проведену розвідку.
Марик не розгубився. Він розповів майже все, що бачив. Правда, не говорив про астероїд і про креонієву природу метеорита, який вкотився в тунель.
— Класифікатор там не працює, — чітко рапортував він. — Усі прилади з ладу вийшли. І невідомо, що за порода.
— Що Овсійович? — відразу запитали його кілька голосів.
— Залишився там наглядати за роботами.
— Чому з тобою не вийшов?
— Наказав мені одному підніматися, — говорив Марик, доторкаючись через одяг до креонієвого осколка.
— Загалом, справа зрозуміла, — підсумував один із начальників. — Треба спускати спецбригаду й розбиратися конкретніше.
Інші погодилися.
— А вам, Марку Сергійовичу, — сказав начальник шахти, — зараз організуємо швидкий медогляд. І якщо все в порядку, попросимо теж у тунель. Ну, щоб там без затримок.
— Як скажете, — погодився Марик.
Медобстеження ніяких відхилень не виявило — усе було в нормі, навіть дуже. Марик сам це відчував. «І справді, чарівний метал…» — відзначив з подивом він подумки. А за півгодини він знову спускався під землю в ліфті, але вже в супроводі добре оснащеного загону і з парочкою роботів-малюків.
Шматочки креонію він, побоюючись якого-небудь обшуку — мало що! — попередньо сховав у потайному місці в роздягальні ще до медогляду. Загалом, тепер Марику було спокійніше.
Їхня група швидко подолала відстань до заціпенілих роботів. Правда, ніякого метеориту перед ними не було. Усі з подивом і нерозумінням звернули свої погляди на Марика. Той же ще в більшому здивуванні розгублено водив променем ліхтарика по склепінню й стінам тунелю.
— Нічого не розумію… — пробурмотів Марик. — Ану туди!
І він спрямував промінь на праву стіну.
— Є! — радісно закричав він, побачивши знайому діру в стіні. — Є пролам! «Добре, що хоч дірка залишилася», — подумав стажист.