— Тепер уперед, — сміливо проговорив він. — Там десь майстер має бути.
Про себе ж продовжував міркувати: «Куди ж метеорит міг подітися?» Але перебравшись через акуратний край проламу і оглянувши підземний ландшафт, зрозумів, що це не єдина загадка. У величезній печері також дещо змінилося: астероїд був, але він нічим не відрізнявся від іншої породи! Він не переливався, і від нього не йшло ніяке сяйво. Загалом, ніяким креонієм і не пахло. Усе було темним і сірим. До речі, і майстра теж ніде не було видно.
Марик просто застиг на місці, дивлячись на все це.
— А де ж майстер? — запитав його старшина загону.
— Та тут залишався, — указав Марик на виступ.
— Будемо шукати, — проговорив був старшина, але його перервав інший, який звучав із передавача.
— Артемичу, роботи в порядку, працюють, як нічого й не було! — повідомив голос.
— Зрозумів, — відгукнувся старшина. — Як чуєте, Агрипичу?
— Чуємо вас і бачимо на дисплеї, недавно ви з’явилися. Що там у вас? — пролунав голос. І Марик упізнав голос начальника.
Старшина коротко доповів обстановку.
— Шукайте майстра, пробийте все радаром на радіоактивність, — пролунала команда.
— Радіація в нормі, уже перевіряли.
— Шукайте майстра, на радарі його теж немає. Перевірте все гарненько.
— Усе зрозумів, будемо шукати!
Через кілька хвилин один із роботів відшукав робочу сумку майстра.
У ній, на щастя Марика, виявилася записка, залишена самим Захаром Овсійовичем. Це була навіть і не записка, а прощальний лист. У ньому говорилося, що майстер добровільно залишає цей вимір, цей світ і що стажист був відправлений по допомогу його ж, майстра, розпорядженням. Далі він писав, що навряд чи повернеться. І тому докладно описав, куди і як розподілити його майно й накопичені гроші.
Для всіх це було дуже дивно. Навіть Марик, який кілька годин тому бачив справжнє чудо, здивувався. Після цього по печері ще поганяли, пошукали радаром і різними променями, але все безрезультатно — майстра не було й сліду.
Після закінчення експедиції по яких тільки інстанціях не тягали Марика. У коридорах служби безпеки Диких Шахт він вивчив напам’ять практично всі двері й хто в якому кабінеті сидить. Десятки разів він переказував ту саму історію. Детекторами його не перевіряли — Марика не було в чому обвинувачувати, й на це був потрібен спеціальний дозвіл. Стажист уже, напевно, разів п’ятдесят згадував Овсійовича добрими словами. Не залишив би він заповіту, з нього, з Марика, усі б соки вичавили. І хоч було нелегко, Марик тримався й так і не проговорився ні про креоній, ні про чарівний астероїд. «Якщо мене за таке так розбирають, — міркував Марик, — що тоді про креоній говорити».
Не один місяць пройшов, перш ніж Марик зважився на цей учинок.
Людина, з якою Марик вирішив переговорити про креонієвий осколок, був його однокласник Олександр Магулін на шкільне прізвисько Малюк. У шкільні роки вони були справжніми друзями, проводили час в одній компанії, разом веселилися і якщо зустрічали яку-небудь небезпеку, а на нічних вулицях це завжди дуже просто, то без усяких сумнівів підставляли плече один одному. Але час ішов і довелося вибирати — або угрупування, що займається темними справами, до якого пристав Малюк, або щось інше. Марик вступив до інституту і з Малюком практично не бачився — у кожного тепер були свої справи. І хоч пройшло чимало часу, Марик вирішив звернутися по допомогу до свого старого друга…
Через півроку після неймовірно вигідної угоди Марик одружився. Його дружиною стала чарівна Оленка, його однокласниця, з якою він зустрічався вже кілька років. Він закохався в неї, як тільки побачив уперше. Марик назавжди запам’ятав той день, коли її, новеньку, представив учитель.
Загалом, вони познайомилися, потім подружилися, а потім і покохали один одного. Правда, іще був Юлик, якому Оленка теж дуже подобалася, і він докладав зусиль, щоб домогтися її. Марик навіть пару разів бився з Юликом, таким способом переконуючи. Той на якийсь час затихав, але потім знову продовжував свої залицяння.
Та як би там не було, а Марик одружився саме із своїм першим коханням.
Після весілля вони переїхали в інше місто. Марик потихеньку підживляв сімейний бюджет зі своєї таємної каси. Та й відмовка була — гроші на весілля подарували люблячі родичі. І начебто все йшло нормально, вони з Оленкою навіть стали подумувати про дитину або навіть про дітей. Але… Але тут Марика, як кажуть, «понесло». Він став захоплюватися веселим безтурботним життям. Грати на більярді, у карти. Загалом, веселитися по повній програмі. Це затягувало, як трясовина. Іноді в пам’яті Марика спливали картини, які довелося бачити в Далеких Шахтах: майстер, метеорит, астероїд, креоній. Таємно він відвідував свою схованку, у якій ховав іншу частину чарівного металу. Потримавши маленький уламочок у руках, помилувавшись його м’яким світлом, він знову клав його назад. Сум’яття було тоді в душі. Він повертався додому й вибачався перед усіма, але вистачало його ненадовго, проходив місяць-другий — і все починалося спочатку. І все частіше й частіше виникали думки про продаж другої частини креонію…
Це все згадував Марик, коли був прив’язаний до крісла в незнайомому місці, а люди, які з’являлися перед ним, готували для нього, м’яко кажучи, неприємний сюрприз — якийсь експеримент…
— Ну, як він вам, Германе Германовичу? — запитав свого шефа Юлик, коли після розмови з Мариком зайшов у сусідню кімнату.
Герман Германович, шеф лабораторії, стояв біля дзеркала для однобічного спостереження й дивився на Марика. Не дивлячись на помічника, він сказав:
— А ти й не говорив мені, люб’язний, що в тебе особистий рахунок до піддослідного.
Зависла пауза.
— Чого замовк? — Герман Германович відірвався від дзеркала.
— Якщо чесно, професоре, — відповів Юлик, — то поєднав приємне з корисним.
— Я дивився його досьє, дивився.
— Повірте, Германе Германовичу, кращої кандидатури не знайти — типовий середній показник!
— Ну не скажи, не скажи… Деякі його витівки говорять, що він досить і досить… Дати йому потрібний напрямок і… Хто знає?
— Я маю на увазі його фізичні показники.
— А його витривалість? І укол, і електрошок, а вже он, смикається!
— Так, тут, звичайно, вище за середнє. Але це нам і на руку.
— Так, Юлику, це серйозний плюс за його кандидатуру. Метикований хлопець нам підходить. Хто знає, може, й назад вибереться. Нам це теж потрібно… — Чи тобі ні? — посміхнувся професор.
— Якщо з ним що-небудь трапиться, заміна для подальшого проведення експерименту вже підібрана, — повідомив Юлик, проігнорувавши питання.
— Ну що ж, пане асистенте, — діловим тоном вимовив професор, підсумовуючи бесіду. — Три дні нам на розкачування, вважай, усе вже готово. Підгодувати його, щоб був у нормі. У харчуванні налягати на вітаміни, білків поменше, жирів і вуглеводів — у нормі…
Юлик ствердно кивнув у відповідь головою.
— Ну тоді йдемо, пообідаємо, а за одно пометикуємо та ще раз змоделюємо на комп’ютері весь прогнозований хід.
І професор зі своїм асистентом, ще раз глянувши на нещасного Марика, покинули оглядову…
«Так, хлопче, — тим часом міркував Марик. — Схоже, що цього разу ти справді вляпався… А якщо вже цей рудий собака тут у начальниках, то просто так не минеться…»
Несподівано всі його роздуми перервалися, бо частина бічної стіни від’їхала, і в кімнату вкотився акуратненький візок, накритий під обідній стіл. Страв небагато, але вони були різноманітні.
— Це інша справа! — задоволено проговорив Марик, а коли відчув, що раптом ремені ослабли, то й зовсім забув про свої печалі. Він швиденько звільнився й, підхопившись із крісла, зробив кілька кіл, розминаючись, а потім приступив до трапези. Йому так хотілося їсти, що він забув про всяку обережність.