«А, хай буде що буде, — вирішив Марик. — Якщо б хотіли вбити, то давно це зробили б! Я їм, мабуть, здоровеньким потрібний…»
Із великим задоволенням з’ївши все, що було їстівного на столі, Марик відкинувся на спинку крісла й знову почав міркувати. «Погодували непогано, а що далі? Що ж це за експеримент такий секретний та з такими грошима? Юлик ще цей противний: — „Ми все знаємо, усе знаємо…“ Даремно я тоді, на випускному, йому не вломив. Дарма! Оленці подякуй! А може, і не дарма: якщо вломив би, то взагалі б замордували! Спасибі тобі, Оленко, сонечко, урятувала майбутнього чоловіка від ще важчих мук. А твій поклонник рудий у цій банді не останню роль грає. Хоча, звичайно, усім не Юлик заправляє, є хтось і вище…»
Через якийсь час Марик утомився від усяких міркувань, бо вони приводили тільки до одного: цього разу, ти, хлопче, влип серйозно! І йому ставало якось не по собі, хоч у глибині душі він і вірив, що яка-небудь шпарка повинна бути, треба тільки почекати, либонь, що й прояснитися…
Ось так: то спокійно, а то неспокійно — провів час Марик насамоті до самого вечора.
Увечері його переселили в іншу кімнату, схожу на готельний номер. Тут була й душова, і туалет — загалом, умови нормальні. Проводили його на нову «квартиру» троє міцних хлопців. Коли Марика виводили в коридор, він, підкоряючись якомусь інстинкту, а не голосу розуму, взяв та й рвонув, куди очі дивляться. Але хлопці не дарма одержували гроші, вони добре знали свою справу. Ні, його не били, а просто обхопили руками-клішнями й спокійно доставили втікача на місце призначення.
«Не вовтузять — бережуть», — зробив висновок майбутній піддослідний і більше таких спроб не робив.
Протягом трьох днів Марик спокійно проводив час у новій квартирі. Його, як бувало й раніше в деякі моменти життя, охопила апатія. Марик став байдужим до всього, що з ним відбувається. Фізично він залишався таким же, може, тільки трохи уповільненим, а внутрішня енергія ослабла. Наче дух залишив Марика на якийсь час. Думок ставало все менше й менше, вони зникали, так і не з’явившись. Його, доброго молодця, перестало тягти на які-небудь забави, бенкети й гуляння-подорожі. У такий час Марик і сам не знав, що йому потрібно. А точніше — йому нічого не було потрібно. Що було перед ним, те й добре. Будинок — то й будинок, добре, він не прагнув покинути його. Робота — то й робота. Жити — то й жити, не жити — то й не жити.
Марик перетворювався на такий напівживий організм-механізм, який лише виконував певні функції в просторі без будь-яких емоцій.
І от що цікаво, такий стан допомагав Марику переборювати труднощі, які раніше здавалися непереборними. Саме в такому стані й перебував викрадений Марик. І саме тому ці три дні пройшли для нього швидко й непомітно. А на четвертий до нього заглянув колишній однокласник.
— Як настрій, Марку Сергійовичу? — фальшиво посміхаючись, поцікавився він.
— Та все нормально, Юлію Мартиновичу, — у тон прозвучала відповідь.
— Молодчина! — відгукнувся Юлик і, для чогось оглянувши кімнату, продовжив: — Мені треба тебе з кимось познайомити.
Вони вийшли з кімнати і вирушили в кінець коридору, де, на подив Марика, уткнулися в стіну. Але за секунду стіна розтанула в повітрі, звільнивши дорогу далі.
«Підпільний синдикат якийсь… — подумав Марик, ступаючи слідом за Юликом. — А може, врізати цьому рудому гадові по його рудій потилиці. А потім ніжкою та під дих, та під дих! — ні з того ні з сього почав він заводитися. — Тихіше, тихіше, заспокойся. Іще не час, не час…»
Вони підійшли до ліфта й піднялися.
— Юлику, я б міг і пішечки, для розминки, — кинув було Марик, але однокласник тільки посміхнувся. Вони вийшли з ліфта, повернули ліворуч і підійшли до дверей.
— Нам сюди, — сказав Юлик і додав трохи голосніше: — Ми тут, Германе Германовичу.
Двері м’яко відійшли вбік, і Юлик акторським жестом запросив Марика зайти.
— Прошу, — при цьому вимовив асистент.
Марик на мить завмер: «Що чекає за цими дверима?» — і, зібравшись з духом, ступив уперед.
— Ти завжди був послужливим, мучачо, — не втримався він, щоб не підколоти, проходячи мимо однокласника.
— Кролик піддослідний, — не залишився в боргу Юлик.
«Змієня прокляте», — про себе посміхнувся Марик.
— А-а-а! — долетів до нього радісний вигук. — Наш вельмишановний доброволець прибув!
І Марик побачив, як до нього з-за столу виходить невисокий, міцної статури, лисуватий чоловік.
— Радий, радий вас привітати, — підійшов він до Марика й потис руку.
— Герман Германович — професор і шеф цієї лабораторії.
— Марко, Марко Сергійович, — коротко відповів Марик.
— Дуже приємно, дуже. Прошу сідати, — проговорив професор, вказуючи рукою на широкий шкіряний диван.
«Так, з людьми тут уміють працювати», — відзначив про себе Марик, плюхаючись на сидіння.
До речі, він анітрохи не хвилювався, навпаки, йому стало навіть цікаво, що ж буде далі?
— Юлію Мартиновичу, — звернувся головний до свого помічника, — організуйте-но нам схему, будь ласка.
Юлик дістав з кишені невеликий пульт і спрямував його на стіну. Та зникла, ніби її й не було.
— Стіна голограмної природи, — пояснив професор, помітивши подив Марика. — Одна з наших розробок.
На місці стіни з’явився великий екран. У кімнаті відразу запанувала півтемрява.
Юлик же почав свою розповідь:
— Десятиліття тому група вчених займалася дослідженням Дикої Гірської Гряди. Ось вона на екрані…
— Та вже здогадався, — єхидно помітив Марик.
Його однокласник продовжив:
— Отож, приваблювали насамперед не самі гори, а величезний кратер, який залишився після зіткнення астероїда з нашою планетою. І хоч кратер перебуває практично в недоступному районі, вчені дісталися туди й кілька місяців проводили розкопки, намагаючись виявити уламки астероїда або ж величезного метеорита. Ось на екрані й сам кратер. Пошуки не мали успіху. Усе було марно.
Марик, завмерши, слухав слова Юлика.
«Невже, — спалахнуло в мозку, — я і майстер бачили те, що шукала ця група? Але ж це зовсім в іншому районі…»
— Ніяких незвичайних фрагментів породи, — продовжував Юлик. — Тільки наші рідні планетні елементи.
— Кратер же пристойний, — мовив Марик.
— Так, — погодився асистент, — близько п’ятдесятьох кілометрів у діаметрі. Загалом, так нічого й не виявивши, учені закинули дослідження, тим більше припинилося й фінансування цього проекту. У наступні роки деякі ентузіасти робили спроби відшукати неземні елементи, але й вони потерпіли фіаско. Згодом ця справа зійшла на нуль. Але… — тут Юлик перервався, було помітно, що його самого захоплює розповідь, — …але про ці дослідження довідалися інші люди, у тому числі…
— Юлію Мартиновичу, — перебив його професор, — ви все-таки захоплюєтеся непотрібними подробицями!
— Вибачте, Германе Германовичу… отож, ці люди спорядили свою власну експедицію й вирушили до кратера.
Експедицію не цікавили рідкісні метали, її приваблювало щось інше — саме місце розташування цієї гігантської воронки. Кратер був віддалений від населених місць і дуже добре ізольований — навколо гори. Тому це місце прекрасно підходило для проведення різних дослідів і експериментів. Вчені дійшли певних висновків. Не приховаю, що іноді зовсім випадково. Під час одного з експериментів учені створювали в кратері штучні повітряні вихрові потоки. І кращою їхньою розробкою виявився штучний висхідний потік, який точно нагадував таке атмосферне явище, як циклон. Його так і назвали циклон спеціально розроблений, коротко — ЦСР, — Юлик відсапався, а на екрані тим часом з’явилася нова схема.
— Ну й що тут незвичайного? — запитав Марик, подивившись на неї.
— Ти неуважний, — відповів йому Юлик, продовжуючи. — Отож, схема циклона. Якщо ти пам’ятаєш географію, циклон — це атмосферне явище, де вітри дмуть від периферії до центра, закручуючись по спіралі проти годинникової стрілки (у нашій півкулі), найвище — точка найменшого тиску.