— Ну то що ж незвичайного? — знову запитав Марик. — Це я все пам’ятаю!
— Учені до цього висхідного потоку додали ще одну штучку — спеціальне опромінення. Щось подібне до лазера. Спеціальний світловий потік, перед тим, як вийти із спеціальної платформи на дні кратера, на якій пізніше базується сам циклон, проходить через мініатюрний резервуар… із креонієм.
Марику стало не по собі.
«Знову чарівний метал, — подумав він і ледве не застогнав. — От же смикнув мене нечистий шматочок схопити!»
— Отож, — знову продовжував Юлик, — під час першого ж такого досліду відбулися цікаві речі. Практично всі предмети, запущені у вихор і які досягли його висотного центра, або розривалися на частини, або зникали! А при наступних експериментах стало відбуватися взагалі щось незрозуміле. То невідома хвороба здолала всіх людей, які працювали в лабораторії, потім, через кілька годин — чарівне зцілення. То раптом усі ні з того ні з сього ставали сивими, а через деякий час їхнє волосся знову набувало колишнього кольору. Іноді всім людям снився одночасно той самий незрозумілий сон. А бувало, що після закінчення чергового експерименту в кратері знаходили незрозумілі предмети, які через кілька секунд зникали… Схоже, що всі ці явища були пов’язані безпосередньо із самим циклонічним центром.
— Юлію Мартиновичу… — знову невдоволено вставив професор.
— Так, так, добре, — проговорив Юлик і вже сухішим тоном продовжив: — Під час одного з останніх експериментів в освітлений креонієм вихор ми помістили тварин. Деякі з них зникли, деякі…
— Що деякі? — стрепенувся Марик. Він усе більше й більше починав розуміти, у які він потрапив руки. Ці фанатики його просто лякали.
— Деякі не зникли, — відповів Юлик.
— Загалом, так, дорогий Марку Сергійовичу, — раптом голосно вставив професор. — Ми дійшли висновку…
— Хто це — ми?
— Це я і група вчених, які створили спеціальний циклон. Я, Юлик і ще кілька чоловік. Отож, ми дійшли висновку, що в центрі циклона відбувається ось що: саме в цій точці світ, а точніше наш вимір, наче вивертається навиворіт. У центрі інші закони. Щось нагадує «вир навпаки», як говорив один із наших співробітників…
— Говорив? — знову здригнувся Марик.
— Так, він зараз у відпустці… І ми дуже хотіли б довідатися, що ж там відбувається. Кілька тварин повернулися звідти, але датчики не спрацювали, а розповісти вони нам нічого не можуть. Отож, нам би хотілося…
— Щоб я залетів туди?!
— Так, саме так.
— Але чому я?
— Ваші параметри підходять. Зріст, вага, ваш спосіб життя, ваша реакція на все. І ще… Є одна важлива обставина для нас і для вас — це чарівний метал.
На мить у кімнаті запанувала тиша.
— Так, Марику, так, — порушив мовчання головний. — Або як вас там, Марку Сергійовичу. Щоб закинути вас туди й у вас вийшло б звідти повернутися цілим і неушкодженим, нам ще потрібні кілька грамів креонію. Розрахунки показали пряму залежність кількості чарівного металу й благополучного повернення. Загалом, потрібно саме стільки, скільки є у вас.
Марик заціпенів: «Невже вони й до цього дісталися?»
— А може, і менше. Так що ще й вам залишиться, — наче підсміюючись над Мариком, закінчив професор.
— Де схованка, ми приблизно знаємо, — вставив своє слово Юлик. — У нас є деякі матеріали з цього приводу. Але якщо не захочеш говорити, де саме, то й не треба. Тебе ми однаково відправимо, у нас є трохи. Але хто знає? — і він демонстративно знизав плечима.
— Так що вибирати вам, — підсумував головний. — Або загинете, або повернетеся, а може, і назавжди залишитеся в іншому вимірі… До речі, на вашу відповідь ми чекаємо зараз…
— Так, — сказав Марик. — Четвертого не дано, — згадав він фразу з курсу логіки, яку вивчав у інституті. Змінив її й посміхнувся. Так, важка це була для нього наука, а ось і практика підкотила.
Після того, як Марика детально розпитали, головний подякував. Потім «добровольця» у супроводі конвою відправили назад у кімнату. Охорона складалася з тих чотирьох шибеників на чолі з прекрасною Марі, яка граціозно ступала перед бранцем:
— Ви вільні, хлопчики, — невимушено проговорила вона. — Ідіть сходами. Зустрінете нас біля дверей.
— Але… — спробував заперечити один з охоронців.
— Я в боргу не залишуся, Басто… — швидко проговорила Марі й тихенько додала: — Із мене п’ять камінців, які я вчора виграла у вас. Плюс іще три.
Шибеники переглянулися між собою й, неквапливо повернувшись, немов невеликі танки, пішли до сходів.
— А чому «Баста»? — запитав Марик.
— Це його улюблене й, напевно, єдине слово, що він знає. От і одержав прізвисько. Ми можемо тобі допомогти…
Коли Марик відкрив очі, настінний годинник показував другу. «Так, дивися, й світати незабаром почне, — подумав він і захвилювався: — Де ж ця Марі?»
Але довго чекати не довелося, за кілька хвилин двері відчинилися. Кілька секунд Марі постояла нерухомо, наче до чогось прислухаючись, і лише потім увійшла.
— Ти готовий? Мені зараз не дуже довіряють, але я спробую вивести тебе.
— Коли ж?
— Зараз, — була відповідь.
— Зараз… — якось особливо повторила Марі й продовжила: — О третій годині рівно роботи-спостерігачі відключаються на кілька секунд для підзарядки. Ми спустимося вниз і через тунель покинемо це місце.
У Марика сильніше забилося серце. Марі продовжила:
— Іди увесь час за мною, майже впритул, і намагайся ступати обережно.
— Добре, добре, ти тільки веди.
Вийшовши з кімнати, вони повернули праворуч і пішли просторим коридором уперед. Із цього боку не було тупика й від’їжджаючих стінок.
Хвилин через п’ять Марі й Марик підійшли до ліфта. Усе було тихо.
— Послухай, Марі, — почав було Марик, коли вони спускалися вниз, але та насупилася й приклала пальчик до його губів. Марик кивнув, і далі вони їхали мовчки. Через хвилину кабіна зупинилася й двері відкрилися. Парочка покинула ліфт і рушила прямо по тунелю-коридору. Хвилин через десять вони підійшли до дверей. Жінка трохи відхилилася в сторону й неголосно сказала: «Басто, я тут…»
Марик подивився в ту сторону й побачив невелику прямокутну панельку. «Хм, переговорник…» — відзначив він, завмерши.
За секунду двері відкрилися. Кілька безшумних кроків — і вони вийшли з будинку. Марик жадібно вдихнув свіже повітря й оглянувся. Мабуть, їм треба було перейти через двір і перебратися через невисокий живопліт.
— Я так розумію, що небезпека позаду? — запитав Марик у своєї супутниці.
— Зовсім ні. Подолати огорожу не так легко. Але не хвилюйся. Баста на п’ять секунд відключить її. Зараз ми підійдемо ближче, і коли я скомандую, не зівай, стрибай через огорожу й відбігай відразу метрів на три-чотири, зрозуміло? Тут спеціальна електрика.
— Хм, все тут спеціальне.
Коли вони підійшли до огорожі ближче, Марику стало якось не по собі. Він пощулився.
— Відчуваєш? — запитала Марі. — Ця гидота зсередини припікає.
Тут жінка подивилася на годинника.
— Приготуватися… хоп! — дала вона команду.
Марик відчув, що йому полегшало. «Точно, відключив», — майнуло в нього, і він полетів вперед. Маpi не відставала. Через п’ять секунд вони вже валялися в траві по той бік небезпечного огородження.
— Не застигай, уперед! — І вони, піднявшись, побігли далі.
За кілька секунд зупинилися. Ніякого дискомфорту не відчувалося, навколо все було тихо й спокійно. Віддихавшись, вони піднялися й рушили далі. Тепер треба було подолати нелегкий спуск із вершини пагорба, на якому й знаходилася в’язниця Марика. До підніжжя було метрів двісті-триста, але вони швидко здолали цю відстань. Спустившись вниз, вони опинилися перед дорогою із плюксогентатним покриттям. Такі дороги вважалися вже застарілими й у широкомасштабних проектах не використовувалися. Вони мали кілька недоліків: по-перше, це дорожнеча самого покриття, і по-друге, вони мали бути практично прямими. Їздили на них у невеликих, звичайно двомісних кабінах-краплях, які в народі прозвали плюксами. На цих дорогах можна було розвивати просто неймовірну швидкість: спеціальне покриття зводило до мінімуму силу тертя. І плюкси носилися, немов очманілі.