— Далі на плюксі? — запитав Марик.
— Так, — була відповідь.
— Славно, славно, давненько не катався на таких, — зітхнув Марик, згадуючи, як він смітив грошима після продажу креонію, роз’їжджаючи й такими доріжками.
Зайнявши свої місця в кабіні, вони огледілися. Навколо все було тихо.
Але Марик, який зайняв місце пілота, не поспішав рушати.
— Спритно в тебе все виходить, — звернувся він до Марі. — І Баста, і плюкс. Давно втечу готувала?
— Тебе, Маричку, це не стосується.
— Спасибі за теплі слова, — тільки й посміхнувся Марик і не став допитуватися далі.
Із кожною хвилиною йому ставало краще. Божевільні вчені залишалися позаду. Марі, схоже, справді виводила його на волю й, очевидно, сама робила ноги. Але чому? Це вже була не його, Марика, справа.
— Куди рухаємося? — запитав він, проводячи долонею по пилюці на панелі приладів.
— Подалі від цього місця, — проговорила Марі. — Дорога закінчується в тридцяти кілометрах звідси. Саме біля напівзанедбаного аеродромчика. Там можна взяти на прокат аер. Він віднесе нас ще далі. Потім… — жінка зробила паузу, — …ти платиш мені грошики, і наші доріжки на цьому розходяться. Питання? — Марі холодно зиркнула на нього своїми зеленими очима.
«Ох, і відьма…» — уже вкотре відзначив про себе Марик.
— Немає питань, — проговорив він.
Плюкс тихесенько завив і плавно подався вперед, кожної миті набираючи все більшу швидкість.
Вони не їхали, а просто летіли. Марик навіть не помітив, як сплив час. Плюкс мчав, не збиваючись із заданої програми, і «пілот» дозволив собі розслабитися й задрімати. Його розбудив голос Марі.
— Ми на місці, Марку.
Він відкрив очі.
Плюкс стояв у тупику. Удалечині в ранкових сутінках вимальовувалися темні обриси гірських вершин.
— Ходімо, — спокійно сказала Марі, і вони вибралися з кабіни.
— Якось незатишно тут, — Марик пересмикнув плечима від ранкової прохолоди. — Ні вогнів ніяких розпізнавальних, ні звуків.
Марі знизала плечима.
— Нам треба спуститися вниз, — невдовзі сказала вона. — Аеродром там.
І, взявши Марика за руку, повела його за собою.
— Тут поблизу має бути ескалатор, — Марі вдивлялася перед собою. І справді, через кілька хвилин ескалатор знайшовся.
— А-а-а, — простягнув Марик, глянувши з площадки вниз. — Он і вогники! Зависоко! — додав він.
Вони спустилися вниз безшумним ескалатором і вийшли на аеродром. На злітній смузі стояла парочка аерів, щоправда, трохи незвичайних. «Напевно, ще першого випуску…» — вирішив Марик.
— Почекай мене тут, я зараз до чергових, — сказала Марі й швидко пішла до невеликого акуратненького будиночка. Марик оглянувся. Навколо не було жодної душі, але це його не турбувало. Чим менше очей їх бачить, тим краще! Та й звідки бути велелюддю в цій глушині!
За кілька хвилин повернулася Марі.
— Усе в порядку, — повідомила вона. — Я взяла на прокат он ту крайню двомістку.
І вона показала рукою на один з аерів. Під ним і по всій злітній смузі спалахнула неонова розмітка.
Марик ще раз огледівся й, знизавши плечима, рушив слідом. В аері було затісно. Зовсім не той комфорт, що в кабіні плюкса. Але це нітрохи не засмутило Марика. Із кожною секундою він був усе далі й далі від своїх неприємностей. Марі провела рукою по панелі керування, ще раз, ще…
— Щось не так?
— Не знаю, кришку заїло.
— Виклич чергового.
— Як, Маричку, це ж стара система, усе на панелі.
І вона спробувала ще раз. Кришку справді заїло.
— От же, чорт! — роздосадувано вигукнула вона. — Треба до чергових збігати. У них має бути ключ спеціальний.
— Давай я, — запропонував Марик, хоча йому й не хотілося залишати кабіну.
— Тобі краще не світитися, мало там що. Мене тут бачили часто. Не хвилюйся, я зараз, — і Марі швидко вислизнула з кабіни, причинивши за собою двері.
Марик же розвалився на сидінні й солодко потягнувся. «Невже вийшло?» — самовдоволено пробурмотів він. Раптом у салоні спалахнуло світло. Марик навіть сіпнувся від несподіванки. За мить світло так само раптово згасло. Але увімкнувся маленький екран, убудований під панеллю керування.
— Доброго ранку, Марку Сергійовичу! — почувся знайомий голос, зловтішно вітаючи його. Марик вп’явся в екран, вдивляючись в зображення.
— Котися-прокотися! — процідив крізь зуби втікач, як тільки усвідомив те, що побачив. Це були Юлик і його шеф, Герман Германович. Марик закрив обличчя руками, проклинаючи себе й усю цю зграю, на чому світ стоїть.
— Наша Марі все зробила прекрасно, — продовжив професор, не приховуючи свого захвату. — Не винуватьте її занадто. Вона мала скласти цей іспит.
Марик отямився. «Що ж це я?!» — пробурмотів він і спробував відкрити дверцята. Яке там! Не допомагали навіть удари ногами. Тут усе було передбачено.
— Не втрачайте голову, — продовжував повчання головний. — Зберігайте спокій. Аер розженеться, потім ми запустимо циклонічний механізм, далі вас підхопить вихор і, як кажуть, уперед, у центр циклона…
«…спеціально розробленого…» — автоматично закінчив фразу Марик.
Тим часом починало світати.
Марик міцніше вчепився в поручні, бо аер раптово смикнувся, а потім плавно рушив уперед.
— Послухай, Юлику, — нарешті заговорив Марик. — Послухай, може, я й винен перед тобою. Може бути. Але я прошу тебе, скажи мені єдине — ви справді відправляли в центр циклона живих істот?
— Все нормально, однокласнику, відправляли.
— І що з ними було?
Юлик мовчав.
— Ну говори ж!
Швидкість аера тим часом збільшувалася, і чути ставало чомусь усе гірше й гірше.
Юлик продовжував мовчати.
— Ну!!
— Усе нормально, — недобре посміхнувся асистент. — Останнього кролика… розірвало на п’ятдесят мільйонів шматочків!
Раптом на екрані з’явилася Марі.
— Маричку, усе може бути не так погано! — прокричала вона. Юлик спробував було зупинити її, але вона майстерно заїхала асистентові ліктем у живіт, і Юлик зник з екрана.
— Марку, послухай. Я чула їхню розмову з професором, — швидко заговорила вона. — Отож, ти тримав у своїх руках креоній і залишився живий, тому в тебе все має вийти. Головне, згадуй усе, що було з тобою, що ти бачив, коли підібрав осколок. Можливо, це який-небудь образ, може, щось нематеріальне, адже креонієвий світ не такий, як наш. Там інші сили, нематеріальні, вищого порядку… І якщо можеш, то вибач…
Марі не встигла договорити, бо екран погас. У салоні аера запанувала тиша. Марик, переповнений усякими припущеннями й здогадами, у повній самотності летів у центр циклона…
Аер, як скажений, мчав над пласким дном кратера, і треба було якось готуватися до майбутніх подій.
— Так, так, так, — бурмотів Марик, гарячково оглядаючись. Колись давно йому доводилося управляти такою машиною.
— Як же! — ляснув він себе по лобі. — Має бути робот-хазяїн!
І він ще раз оглянув панель.
— Угу, так і є, — проговорив він. — Ось ця кнопочка.
І Марик швиденько доторкнувся до неї, перед цим відсунувши кришку самої панелі.
— Радий вітати вас на борту! — відразу з невидимих динаміків пролетіло по салону.
— Ну от, славно, славно, — посміхнувся Марик. — Уже веселіше!
— Аерон СЕС-15 радий вітати вас на борту! — з уточненнями повторив робот.