— Ну, молодець, молодець. Ану ж бо, СЕС-15, доповідайте про кінцеву мету польоту! — кинув пробний камінчик Марик.
— Центр циклона, спеціально разр… разр…
— Ну, я зрозумів, зрозумів, не морочся з назвами. Яка тривалість польоту? І повідом-но, люб’язний, про траєкторію нашого руху що-небудь!
— До вашої уваги — схема. Увага, включаю екран!
Екран спалахнув, і на ньому з’явилося зображення географічного плану кратера.
— Ви готові?
— Так, так, розповідай.
— Кінцева точка польоту на висоті дванадцяти-п’ятнадцяти кілометрів. На ваше бажання в салон можна буде подати кисень.
— Виходить, будемо підніматися височенько, — уголос міркував Марик.
СЕС-15 продовжував:
— Циклони — висхідний потік. Аерон буде підніматися по спіралі, із кожним витком скорочуючи радіус до мінімуму, до точки.
— Скільки на це піде часу?
— Є різні дані.
— Повідом середній показник.
— Шістдесят сім хвилин.
— Кількість витків?
— Сім-десять.
— Скільки часу пройшло від запуску?
— Дев’ять хвилин.
— Як звідси вибратися? — випалив Марик, продовжуючи вишукувати шпарки й чекаючи відповіді, затамувавши подих.
— Питання не зрозуміле, — пішла суха відповідь.
— Та все ти зрозумів, п’ятнадцятий, — махнув рукою Марик. — Чи передбачена евакуація пасажира й у якій ситуації? — запитав він інакше.
— Питання не зрозуміле.
— Усе ясно… — простягнув Марик.
Аер продовжував свій скажений політ. Швидкість була божевільною. За бортом усе миготіло. Розбивати кабіну було вже просто безглуздо — висота була чималою.
— Агов, п’ятнадцятий?
— Слухаю вас.
— У тебе музика на борту є якась?
— Класика, рок, реггі, поп, реп, улі… — відрапортував робот.
— О-о-о… Багатий вибір. А ну вруби-но нам перед невідомо чим… Вруби-но нам… — і Марик чомусь згадав одного з улюблених виконавців свого діда. — Давай легенду реггі — Боба Марлі!
І тільки він договорив, як з динаміків полилася знайома Марику музика. «Клас!» — відкинувся він на спинку крісла, поринаючи в спогади.
Ось так, під спогади й під музику минулих днів, Марик провів близько години. Швидкість усе наростала, і в кабіні аера з’явилася вібрація.
— До кінцевої мети — п’ять хвилин, — вивів Марика із заціпеніння голос робота. — Починаю звіт по хвилинах.
Марик оглянувся — навколо все миготіло, до того ж, його все сильніше стало вдавлювати в крісло.
Йому знову стало не по собі, усе, що відбувалося навколо, почало дратувати.
— Вирубай все! — закричав він. — І зменшуй обороти!
— Виконання другого наказу від мене не залежить.
Але Марику вже було не до його відповідей; у голові з’явився гул, і з кожною секундою ставало важче дихати.
— Кисень подавай, нещасний! — закричав Марик.
— Усе давно в нормі, не треба хвилюватися.
Марика тим часом уже зовсім скорчило.
— Три хвилини, — продовжував безпристрасно відраховувати комп’ютер.
— Ох-йо! — тільки й викрикнув Марик. «Що ж робити? — почав міркувати він. — Адже треба поборотися, треба!»
І тут він згадав слова Марі: «Ти тримав у руках креоній… Згадай нематеріальний образ — це допоможе…»
«Який же образ? Ох, йо!» — йому стало ще важче, але іншого виходу в нього не було, і Марик змусив себе подумки повернутися до подій, які відбувалися в Диких Шахтах.
Аер же, ніби зовсім розуму позбувся; ні з того ні з сього він закрутився, як очманілий, у всіх площинах.
— Ах ти, котися-прокотися! — вилаявся Марик, але в думках продовжував чіпко тримати картинку, яка вже вимальовувалася в пам’яті.
— Одна хвилина! — прохрипіло з динаміків.
«Так, так, так… — продовжував міркувати Марик. — Креоній, пролам, астероїд… Так, так. Що ж, що ж? Майстер!» — гримнуло в нього в голові. І Марик раптом відчув, що йому полегшало. «Здається є, потеплішало…» І тут він піймав себе на думці, що може ясно уявити обличчя майстра лише під час їхнього розставання…. «Чому ж? — логічно почав міркувати він, часу залишалося обмаль. — Ага!» — тільки тепер він уловив ті зміни, які відбулися з майстром. Його обличчя, очі… Увесь його вигляд став світлішим, ніж звичайно. І щось спільне було у вигляді наставника й… астероїда. «Точно!» — зрадів Марик. І цей здогад здався йому правильним, тим більше, що було підтвердження — відбувалося диво: йому в цій страшній круговерті легшало. «Точно! Таке ж світло, яке йшло від креонія. Рівне, м’яке, чарівне… Світло!» — спливло у свідомості Марика, і йому стало так легко, наче він розгадав загадку, яку не міг відгадати три тисячі років… Світло астероїда, яке колись обхопило його колючим потоком, тепер, сяючи у пам’яті, допомогло. Марик чіпко тримав у свідомості й обличчя майстра, і чарівне сяйво астероїда — іншого нічого на думку не спадало, а чи має він рацію, чи ні, про це довідається через кілька секунд.
— Десять, дев’ять, вісім… — відраховував секунди комп’ютер.
Марик завмер.
— Три, два, один…
Більше нічого аерон СЕС-15 вимовити не встиг, бо наступної миті його розірвало і він перетворився на пил.
Марик же залишився цілим і неушкодженим й завис над кратером на величезній висоті.
На його подив, йому зовсім не було страшно. Незрозуміло чому, але він знав, поки світло буде жити в його свідомості, з ним нічого не трапиться. І йому від цього стало навіть радісно. Якби він зміг побачити себе з боку в цей момент, безсумнівно, вирішив би, що перед ним типовий божевільний; висить собі людина над землею й посміхається щасливо. Але Марику було напрочуд добре: він зрозумів, що його не спіткає доля неживого аера.
Але й ця довга секунда минула. Аер розірвало. Марик завис у повітрі, а потім його раптом огорнуло сяйво, яке чимось нагадувало оте, справді чарівне, світло. «Ще раз просвітили через креоній», — відзначив Марик. Потім його накрило якоюсь неприємною холодною хвилею.
Потім пролунав сплеск, і нова хвиля, несучи біль, облила його від голови до ніг. Марик же продовжував мужньо тримати в голові рятівний образ. Він хотів було крикнути, але раптом відчув, що його кудись потягло. Здавалося, наче сам простір, викрутившись, став поглинати його. Це було не дуже приємне відчуття та й небезболісне, але, на щастя для Марика, усе відбувалося дуже швидко. «Котися-прокотися!» — тільки й зміг невиразно пробурмотіти Марик, і це було останнє, що він зробив у центрі циклона, бо наступної миті Марика не стало.
— Усе, він зник, — невідривно стежачи за екраном, проговорив Юлик.
— Невже зник цілим? — ніби самому собі поставив питання професор.
— Той датчик, який в його ремінь вставила Марі, показує саме це. А наші прилади, як ви знаєте, не помиляються. Усе перевірено.
— Що з аером?
— Як і попередні спроби, — розвів руками Юлик. — У пил.
Професор мовчки глянув на монітор.
— Ну що ж, — вимовив потім він. — Той кролик повернувся в кратер через тиждень. Так що будемо чекати й сподіватися… І спостереження знімати не будемо…
Частина II: У центрі циклону
Невідомо скільки часу Марик самотньо сидів перед дивними, старовинними на вигляд дверима й ніяк не міг зрозуміти, як він тут опинився. Мало того, він навіть не міг піднятися, бо було ні з чого. Марик взагалі відмовлявся що-небудь розуміти, адже він сидів ні на чому! Ось така штука. Ні під ним, ні вгорі, ні ліворуч, ні праворуч, ні позаду, тільки спереду, за кілька кроків від змученого піддослідного, таємниче колихалися (саме колихалися) двері. Марика вже кілька разів пробивав холодний піт, як тільки він намагався що-небудь робити. Опинитися в такому місці — тут не позаздриш.