Біси вже просто качалися під столом, тримаючись за животи.
Марик зовсім розлютився. «Зараз я вас поганяю по цій бобровій хатці!» — розгнівано подумав він.
— Стій, стій! — раптом прокричав крайній праворуч, найдрібніший, він навіть витягнув уперед долоньку, зупиняючи Марика. — Адже ми — це майже ти. Удариш — собі ж боляче зробиш.
— Ти мене ще вчити будеш?! Ану ж бо, іди сюди, звіря, — витягнув він з-під стола одного, у брудній сорочці. Той тільки весело заверещав у відповідь.
— Смішно, говориш, дуже… — ледь не прошипів Марик. — А ось на тобі! — і він, піднявши біса за комір, жбурнув його, немов тріску, вперед. Той, пролетівши над столом, з усієї сили вліпився в стіну.
У той же момент Марик відчув найсильніший удар у чоло, який, на загальну радість, кинув його на підлогу. Марик навіть крикнути нічого не встиг. Так усе миттєво відбулося.
— Дурило, — похитав головою найдрібніший біс, дивлячись, як Марик піднімається. — 3 нами ж не так треба…
— Заткнися! — гаркнув на нього головний, а потім прикрикнув і на інших: — А ну цитьте, чорти! Угомоніться! Хто знає, для чого він сюди прийшов. — І біс знову вказав пальцем на Марика.
У кімнаті відразу запанувала тиша. Братухи швиденько розсілися на свої місця і витріщилися на Марика.
— Ну, здрастуй, хазяїне, — спокійно проговорив головний. — Вітаємо тебе в нашій першій площині!
Усі інші після цих слів дружно закивали Марику.
Той тільки посміхнувся, дивлячись на все це. «А й правда, — подумав він, потираючи забите чоло, — чого дарма заводитися? Тримати себе в руках треба, потрапив — то потрапив, котишся — прокотишся… Треба, як і раніше, — до всього з гумором». Уголос же він вимовив:
— Здорово, здорово, братухи. Можете не кивати й не кланятися. Присісти можна?
— Про що розмова, — проговорив другий ліворуч. — Звичайно, сідай. Стілець у тебе за спиною.
Марик обернувся. «От чорти смугасті!» — посміхнувся він і, про всяк випадок, штовхнув стілець ногою — раптом підставка?
Той стояв як укопаний.
— Не хвилюйся, це не розіграш.
— Подивимося, — Марик обережно опустився на сидіння. Усе залишалося на своїх місцях.
— Ну то що розповісте, прокляті? — запитав Марик. — Як тут живете-поживаєте?
У відповідь — ані слова. Усі п’ятеро дивилися на Марика, підперши голови кулаками.
— Чого мовчите, окаянні?
Знову тиша.
— Братухи, я востаннє запитую. Не то дивіться — почну замислюватися, як од вас позбавитися!
Біси переглянулися і зайорзали на місцях. Потім головний, кашлянувши в кулака, обережно запропонував:
— Може, по п’ятдесят?
— Давай, — проговорив Марик. — За зустріч.
І він обвів поглядом всю компанію. «Так-так, — подумав при цьому він, — повне звиродніння… І я, із цими виродками…»
Крайній праворуч страшок раптом викрикнув:
— За світ тіней!
Неприємний холодок пробіг по тілу Марика.
— Як ти сказав? — запитав він у бісеняти, опускаючи чарку.
Усі біси якось дивно переглянулися, а головний невдоволено зиркнув на малого.
— Ану ж бо, ось що… — проговорив Марик, пити йому зовсім перехотілося. — Давай, головний, викладай, де я, і взагалі, як мені звідси вибратися!
Той зайорзав на місці, а Марик, помовчавши, додав:
— Давай, давай, страшок-пиріжок, кажи. А то почну замислюватися, як би вас позбутися. А я хлопець іноді тямущий буваю!
— Що ж, — простягнув головний. — Не хочеш, ну й не треба. А ми — вип’ємо. Так?
Інші дружно закивали. А потім, разом осушивши чарчини, почали закушувати. Видовище не з приємних: плямкання й напіввереск були невід’ємною частиною процедури.
«І я збирався з ними пити!» — про себе дивувався Марик, дивлячись на це мерзенне поїдання.
Бісівська ж бригада, не звертала на нього ніякої уваги, а продовжувала з якоюсь дикою жадібністю поглинати їжу.
«Гірше за свиней, — похитав головою Марик. — Добре, що в нас такого немає… Хоча ні, буває й таке…»
Марик з відразою поставив чарку на стіл. «Щоб я коли-небудь ще набрався?! Усе, досить, якщо виберуся звідси — табу!» — вирішив про себе він.
Тим часом біси ум’яли все, що було на столі, причому в деяких мисок були відкушені краї. І тепер сита шатія-братія розвалилася на лавці й сито дивилася на Марика.
— Та скажи ти йому, Головний, — порушив тишу крайній праворуч. — Розкажи, та нехай собі котиться в наступну площину.
— Так, Малий має рацію, — штовхнув у бік головного той, що сидів з ним поруч. — Скажи, та й хрін з ним. Нам що, гірше?
— Хто знає, — потер підборіддя Головний.
— Та точно, скажи, а то й справді задумається, — загомоніли інші.
— Ну раз така справа, — прогугнявив Головний, — то слухай. Ти залетів у першу площину. У Світі тіней їх, хоч ставок гати.
— Кого їх? — перепитав Марик.
— Площин, хазяїне, — вставив Дрібний.
Головний невдоволено покосував на нього й продовжив:
— Зрозуміла справа. Отож, дорогенький, ти — у першій… — проговорив він і замовк.
— Ну, а далі?
Той огидно посміхнувся. Інші біси із заздрістю й повагою подивилися на старшого.
— А хто його знає, що там далі, — пробубнів він. — Начебто сон там якийсь бродить, начебто я так чув.
— Ви що ж, чорти смугасті, — обурився Марик, знущаєтеся наді мною?!
— Хазяїне, а хто ми такі, щоб усе знати? — проговорив той, що сидів поруч із Головним, інші дружно закивали. — Ми всього-на-всього біси. Як нас закинули сюди, так ми й сидимо тут. А що там, — і він невиразно махнув рукою, — нам знати не дано… І взагалі, мені здається, — і біс подивився на Головного й на інших, — нам уже й пора.
— Е-е-е! — вирвалося в Марика. — Як це, пора?
— У твій світ, хазяїне, — проговорив третій. — Ти злий, примітивний для нас як раз. У тебе. Ми ж усі твої.
— Не зрозумів, — пробурмотів Марик. — Я ж тут, як же ви — туди?
Біси здивовано переглянулися.
— Точно… — розвів руками третій. — Його ж там немає!
— Та-а-ак… — похитали головами біси. — Що ж тепер робити?
— А що робити, — проговорив Головний. — Його бачимо? Бачимо, а там він чи тут — яка різниця? Хлоп! — стукнув він кулаком по столі й біси зникли. Точніше, зникло четверо, малий залишився сидіти за столом.
— Куди це вони? — запитав Марик.
— До тебе.
— І де це вони?
— У тобі.
Марика пересмикнуло. «Нічого не розумію, як це тут усе й окремо, й разом, та й нехай».
— Ти чого залишився?
— Взагалі-то я маю бути з усіма, але… Тут є вихід. Точно не скажу, але тобі можна буде спробувати вибратися звідси через сон.
— Нічого не розумію…
— І не треба, не вдумуйся. Просто йди, і все.
— Куди йти?
— Віконце бачиш?
Марик оглянувся по сторонах.
— Ні…
— Дивися туди, — і Малий указав рукою у верхній правий куток кімнати. Марик глянув туди й помітив щось схоже на невеликі ставні.
— Пірнеш туди, — швидко проговорило бісеня. — Може, й потрапиш у сон.
— Чий? — автоматично запитав Марик.
— Краще, звичайно, у свій. Так вірніше. Через нього ти зможеш виявитися на тому світі.
— Як на тому?
— Я про той світ, звідки ти.
— A-а… Ну а якщо потраплю не у свій?
— Не знаю. Може, зникнеш незрозуміло в якій площині. А може, покочуєш по снах, а там, дивишся, і у свій потрапиш. І… Ой-ой-ой!
— Чого ти?
— Та тягне мене за своїми.
— Терпи та розповідай швидше.
Бісеня, відсапавшись, продовжило:
— Я сам так здогадуюся, є загальний сон, потрапиш туди, а там як-небудь розберешся й побачиш свій, упізнаєш, — бісеня стало зеленіти. — Тільки наші тобі заважати будуть, може, і не вийде.