Потім, коли Марко й Оленка вже зустрічалися, вони часто згадували той момент.
І ось тепер цю мить і відобразив небесний екран у повному обсязі. І Марку тепер захотілося знову побачити й пережити цю подію. Таку маленьку й незначну за часом, але таку значущу в його житті.
«Що ж робити, як же бути? — із сподіванням дивився Марко на небо. — Ага! Птах говорив, що це мої сни й мої переживання. То, може, і сам я щось значу? Зараз спробую».
І Марик швиденько розкидав усі думки, залишивши в самому центрі дорогу картину. На мить він завмер і освітив її креонієвим сяйвом.
— Ух! — тільки й видихнув він, коли, глянувши на небо, побачив те, що загадував. — Нова учениця зайшла до класу…
— Зупинися, мить… — благоговійно прошепотів Марик, благаючи час зупинитися. І це трапилося — вона, його майбутня дружина, стояла перед ним. Як давно це було! І як недавно! Хвилину Марик милувався цим світлом чарівності й краси, що проливався з небесного екрана. І раптом йому захотілося додому. Додому, до тієї, яку дуже й дуже кохав! До своєї коханої.
«Її ж багато хто домагався. Юлик взагалі ненормальним став… А Оленка мене вибрала… А я вештаюся… А вона терпить… Розумничка моя…»
— Так! — рішуче проговорив він. — Настав час вибиратися звідси! Мені все це набридло! Хочу додому! Ви всі чули?!
Але навколо був тихо, лише слабкий вітерець легенько колихав колосся. Марик знову стояв на дорозі посередині величезного поля.
Сонце почало повільно скочуватися до краю.
Марику стало самотньо й сумно.
— Пташе, хоч ти з’явися? — вирвалося в Марика.
— Я тут, тут.
— Що порадиш робити далі? Я втомився від цього! Скільки ще йти й через які перешкоди перескакувати?
— Ну, додому так зразу не потрапиш. Тобі треба спробувати потрапити в який-небудь сон, де є вона. А далі все в твоїх руках, пам’ятай, можливе все…
І птах розчинився в небі. «Потрапити в сон, де була б Оленка? — задумався Марик. — Звичайно, бувало, снилося… Ну, що ж, давай, креонію-меонію. Каюся, що шматочок колись продав. Каюся, винен. Але прошу щиро, допоможи мені!»
І за мить сновидіння накрило Марика. Це був не дуже приємний сон, Марко його майже не пам’ятав. Його дружина йшла від нього з іншим чоловіком, а він безпомічно стояв і озирався навколо, бо не міг зрушитися з місця.
— У-у-ух! — пересмикнувшись, прокричав він. І після його вигуку почалися зміни: усе захвилювалося, заколихалося, а потім і зовсім зникло. Марику навіть здалося, наче він провалився кудись… А потім Марик раптом опинився на дивані у своїй кімнаті, перед ним сиділа дружина й гірко плакала.
— Маричку, це ти? — крізь сльози говорила вона. — Який дивовижний сон…
Оленка, уткнувшися в плед, просто розридалася.
— Навіщо ти мене мучаєш, Марку? Я так стомилася, якби ти знав! Хіба я думала, що так буде? Та й ти, ти сам таким не був!
«Так, звичайно, радосте моя!» — хотів було вигукнути Марко, але крик замерз у нього в горлі. Він не міг нічого говорити. Він зрозумів це. Марик наче й був тут, але його в той же час не було в цій кімнаті. «Сонечко, я знаю, що я не правий…» — але думки не могли вирватися назовні. І чи то сон, чи то ява продовжувала повільно крутитися… І Марик ніяк не міг вплинути на те, що відбувалося. Він міг тільки дивитися і лаяти себе.
«Е! — ляснув він себе по лобі. — Світло, сяйво ж є. Я ще пам’ятаю його. Ану ж бо!»
І Марик загадав…
Просто поговорити з коханою. І хоч кінчиками пальців торкнутися її.
Він застиг на місці, благаючи чарівне сяйво й не перестаючи дивитися на свою Оленку.
Вона раптом здригнулася, перестала плакати й, забравши долоні від обличчя, глянула на Марика.
Простір, у якому вони зараз перебували, колихнувся, і на долю секунди освітився м’яким світлом.
Марик оглянувся — він стояв у своїй квартирі.
— Ох ти… — тільки й видихнув він.
— Марку, милий, ти? — покликала його Оленка.
— Я, — голосом, який зривався від хвилювання, вимовив Марик.
— Ти чуєш мене?
— Звичайно, звичайно.
Це був уже не сон. Оленка сиділа перед ним уже в іншому одязі, але на тому ж самому місці, її улюбленому, — у куточку дивана.
Марик спробував підійти, але в нього не вийшло, здавалося, наче його приклеїли до підлоги.
І тут він помітив, що вся ця набридла невідомість і темрява, які оточували його, почали потроху закручуватися довкола нього. Хоп! І Марика вже затягло в цей вир.
«Знову вихор! — відзначив про себе Марик. — Може…»
Але він не встиг додумати — його наче струмом ударило. Марика всього пересмикнуло, і він відчув, що кудись просто падає. Мить, і…
— Ба!! — почув він знайомий голос. — Із прибуттям, Марку Сергійовичу, із прибуттям!
Марик відкрив очі й оглянувся.
Він сидів у напівпрозорому, схожому на стоматологічне кріслі на невисокому подіумі, посередині невеликого лабораторного відсіку. А перед ним стояли два його мучителі — Юлик і його шеф.
— Закріпіть його швиденько! — скомандував Герман Германович, і Марик відчув, як його сильніше вдавило в крісло. Він оглянув себе, але ніяких ременів не побачив.
— Нова розробка, Марко-мандрівник! — єхидно сказав професор. — Спеціально для вас. Щось типу тваринного магнетизму… — додав він, і вони разом з Юликом розсміялися.
«Фашисти недороблені, — лайнувся про себе Марик. — Прийде мій час…»
— Я вітаю тебе, Юлику, — продовжив професор. — Марко Сергійович живий-здоровий і ніяких ушкоджень.
— Що є, то є… — самовдоволено посміхнувся асистент.
— А навіщо ж мене в крісло вдавлювати? — проговорив Марик (у ньому починала закипати злість). — Якщо все нормально? Я повернувся. Відпускайте!
Професор і Юлик, переглянувшись, заіржали, немов коні.
— Ти чув?! — крізь сміх звернувся професор до помічника. — Ти чув?
Той же заливався ще більше.
— Ах ви… — ледве не задихнувся Марик. Він хотів уже вириватися із крісла, але згадав про креонієве сяйво. А, згадавши, зрозумів, що ця витівка зараз безглузда, а зрозумівши, трохи заспокоївся.
— Спокійніше, однокласнику, спокійніше… — сказав Юлик, відсміявшись.
— Я спокійний, це ви — людці нервові.
— Не треба було креоній красти, дорогоцінний ви наш екземпляр, — заговорив професор. — Не поцупили б — не було б вас зараз тут. — І він розвів руками в сторони. Марик промовчав у відповідь.
— Так, до речі, Марі, і ви, хлопці, — повернувшись, звернувся професор до своїх охоронців, — зніміть-но з нього ремінь.
Марик повернув голову й тільки зараз помітив, що в далекому кутку за столом сиділи знайомі йому люди.
— Що ще за нові штучки? — захвилювався Марик.
— Не напружуйся, братику, не напружуйся, — проговорив один із тих, хто підійшли. Марик хотів було вчинити опір, але крісло тримало так щільно, що він був не в силах поворухнутися.
— Готово! — проговорив бритоголовий, знявши з Марика ремінь.
— Давай його сюди, — сказав Юлик…
— Так, так, — продовжив він, коли ремінь опинився в його руках. — Оп!
І він витягнув з нього мініатюрну пластинку.
— Марі завжди чудово працює, — голосно заявив професор. — Сходи-но, Юлику, перевір цей чіп. А ми поки почекаємо, побалакаємо.
Асистент вийшов, а головний почав ставити Марику питання. Але Марко вперся й не сказав у відповідь ні слова.
Через кілька хвилин у лабораторію повернувся асистент. Він упівголоса щось сказав головному, і той невдоволено поморщився.
«Ага! — зловтішно посміхнувся Марик. — Не вийшло ні хріна!»