— Що ж, — проговорив професор. — Добре.
Тоді Юлик дав відмашку рукою, і невеликий округлий подіум, на якому було закріплене крісло з Мариком, почав повільно підніматися.
«Почалося… — подумав Марик. Але він уже не хвилювався, як раніше. — Будь що буде. Якщо знову в центр — постараюся вибратися або… Взагалі залишуся. Сюди повертатися — до кінця днів своїх витати невідомо де…»
Площадка тим часом зупинилася.
— Ну що ж, Марку Сергійовичу, — промовив Головний, — доведеться вам знову вирушити у відрядження.
Юлик зловтішно посміхнувся.
— Марі, підійди сюди, дитинко, — продовжував професор. — Побажай нашому улюбленцеві щасливої дороги.
Марі піднялася й почала підніматися до Марика.
Професор тим часом продовжував:
— Ми не стоїмо на місці. Цього разу ти вирушиш швидше. — І крісло, у яке був втиснений Марик, плавно в’їхало у відкритий люк…
Частина III: Знову в центрі циклону. Повернення
За кілька секунд крісло, не припиняючи свого підйому, почало ще й обертатися навколо своєї осі.
— От же гади… — процідив Марик. — Знущаються, як хочуть. Так можна й на справжнього астронавта перетворитися.
Але тут його винесло з тунелю прямо в кабіну аера. За мить щось клацнуло, люк у днищі аера закрився, і Марик відчув, що крісло відпустило його. Марик знову був заблокований у кабіні. Він оглянувся. Салон йому сподобався, видно було, що спецаер був новенький. До того ж, приємний жіночий голос, який лився з невидимих динаміків, повідомив, де він перебуває й що його очікує найближчим часом.
Потім, як і минулого разу, аер, потроху набираючи швидкість, рушив по дну того ж кратера.
Цього разу Марик уже не бився в істериці, він попросив бортовий комп’ютер, щоб його розбудили за п’ять хвилин до центру. Він випив живильного розчину, який був приготований для нього заздалегідь, схрестив руки на грудях, відкинувся на м’яку спинку крісла й спокійно заснув…
У призначений час приємний голос «господарки» розбудив його, і Марик глянувши на годинник, присвиснув: так, ці зайдиголови не втрачали часу — політ зайняв менше часу, ніж попередній.
Марик спробував розслабитися, бо вже знав, що напруження ні до чого не приведе, і, напевно, всоте згадав і відновив у своїй пам’яті образ креонієвого сяйва. Комп’ютер відрахував останні секунди; на останній, десятій, аер, як і минулого разу, неймовірна сила розірвала в клоччя, а Марик залишився цілий і неушкоджений. Але над кратером його вже не було…
Після вибуху-розриву він знову опинився в чорному Щось, недалеко від знайомих дверей. Досвід у нього вже деякий був, і він без великих зусиль дістався до дверей. Потім пробрався всередину. Так, тут було все по старому: той же непотрібний коридорчик і ще одні двері.
«Що ж, Марку, — підбадьорив себе Марик у думках. — Давай, уперед!»
Він відчинив двері й увійшов до кімнати.
За столом сиділа майже вся та ж компанія. Майже, бо їх було четверо — найменшого вже не було.
«Так-так-так, — оглянув Марик темне товариство. — Ну що ж…»
І гаркнув:
— Привіт, хробаки! Не чекали?
Страшки переглянулися, а старший, відкинувшись назад і почухавши потилицю, запитав:
— Знову ти, хазяїне?
— Так ось, милі мої, — сказав Марик. — Узявся я за вашу компашку всерйоз. Бачите, — і Марик показав на край стола. — 3 одним уже впорався!
Страшки невдоволено зіщулилися.
— Давайте-но, швиденько пірамідку мені організуйте. Он біля того віконця.
І Марик рукою вказав у верхній правий кут.
Страшки було зам’ялися, але Марик цикнув на них, і вони швиденько скочили через стіл.
— От і добре, чорти смугасті! — Марик по їхніх спинах, плюючись і лаючись, підбирався до заповітного віконця. Відчинив ставні, окинув поглядом кімнатку.
«Сто років тут би не бувати», — побажав він собі на прощання.
— Ну, плем’я недороблене, прощавайте, — крикнув він братухам і поліз у віконце.
— Е-ех! — тільки й вийшло з горла, коли невідомість, як і минулого разу, м’яко проковтнула його.
Марик знову потрапив у суцільну темряву. Спочатку він озирався, але потім залишив цю витівку — однаково нічого не було видно. Незабаром його потягло кудись, але Марик, утомившись хвилюватися і переживати, махнув на це рукою, закрив очі й віддав себе в руки невідомій силі.
Марик не пам’ятав, скільки він летів, але через якийсь час шльопнувся в щось пружне, що нагадувало сітку батута. Його не підкинуло, просто таким способом погасили його швидкість. Почекавши трохи й нічого не відчувши, він відкрив очі.
— Ну хоч на цьому спасибі, — проговорив Марик, оглянувши навколишній простір.
Він відразу впізнав один із своїх снів, найбільше із його нічних сновидінь: простір перед ним хвилювався й переливався незвичайними кольорами, а за мить уже й сам Марик плавно погойдувався на невидимих хвилях, ставши невидимим. Марик тільки відчував себе, але не звичайного, а іншого, більш піднесеного й незрозумілого, замість нього — тільки прояснена свідомість і величезні невидимі крила. Таке перевтілення йому дуже сподобалося: захоплюючі польоти в сновидінні — це вам не якийсь політ на аері-баері.
— Як самопочуття? — зненацька почувся знайомий голосок.
— Вітаю тебе, пташко. Скажи, а до чого все це?
— Ти що ж, не впізнав свій сон?
— Як же, скажеш таке. Армія Чистих невидимок. Її бій з Темними крилами.
— А ти за кого?
— Тобто як?
— Ти на чиїй стороні будеш боротися?
— Боротися?! Взагалі я розраховував тільки подивитися.
— Спостерігати будеш, якщо додому повернешся. А інакше тобі ніяк звідси не вибратися. Участь у битві, а якщо точніше — правильне рішення. І тільки тоді є шанс.
Простір навколо захвилювалося сильніше. Відблисків хвиль стало менше, але їх самих стало більше.
— Роби вибір, а далі…
І сяюча пташка-хмарина зникла.
Марик захвилювався й у прямому, і в переносному смислі. Хвиль тим часом ставало усе менше й менше, а потім настав момент, коли вони й зовсім зникли.
Марик тепер наче завис над поверхнею, яка трохи коливалася. Простір поступово почав світлішати. Спереду все залишалося без змін — суцільна темрява стояла перед Мариком.
«Що ж робити? — захвилювався він. — На чийому боці боротися? Хто є хто?!»
Рівниною (так Марик назвав про себе поверхню, над якою він перебував) пробігла величезна хвиля. Невидимий розпластаний крилатий Марик, як гігантська манта, гойднувся і обернувся. Слабеньке сяйво ставало ближчим і ближчим. І йому не було видно ні кінця ні краю.
— Виходить, — вимовив-подумав Марик, — я посередині завис.
Проте світло й пітьма продовжували невблаганно зближуватися.
До того ж, положення Марика ускладнилося ще й тим, що по обидва боки покотилися одна на одну дві гігантські хвилі. Докотившись майже до нього, вони зупинилися, начебто зіштовхнувшись із якоюсь невідомою силою. Простір ніби сказився навколо Марика, і за мить він уже спостерігав, як закручується неймовірний вир. І в самому центрі опинився Марик, потрапивши в цю дику круговерть пітьми й світла.
А дві армії тим часом невблаганно зближувалися. Швидкість наростала кожної миті. Марику стало не по собі, коли він уявив, що почнеться, коли вони зіштовхнуться. Він уже чув низькі звуки, які долітали від Темної армії. То був шерех темних крил, які мчали на світло.
— Бідолахи, — раптом простягнув Марик, дивлячись на них. — Обпалите свої смердючі крильця.
Армія Темних крил, яка мчала на світло, нагадала йому дурних нічних метеликів, які кидаються на запалені лампи.
— Ха! — посміхнулася свідомість-Марик. — Ось і рішення. Боротися, то вже не за безмозких. До того ж, я майже такий, як і Світло, правда, ще не сяю.