— Агов! — закричав Марик, як йому здалося, на весь простір. — Невидимки, я з вами!
І Марик, немов бойовий літак повернувся в сторону темних крил. Далі він не встиг нічого подумати, бо дві армії зіштовхнулися. Він тільки відчув, як спочатку зім’ялися, а потім розірвалися на дрібні шматочки його прекрасні крила, перетворившись на частину простору. Потім його всього зім’яло і здавило так, що він перетворився на маленьку плямку.
Марик відчув, що він на кілька секунд зник. Повністю зник сам для себе. Може, йому просто здалося, але це його не хвилювало. Після того, як він знову з’явився, лише здивовано озирався по сторонах. Це був уже не його сон. Важко пояснити, куди його занесло цього разу, але те, що він бачив, нагадувало нічне небо з зірками, тільки навпаки. Небо було суцільним світлим сяйвом, а зірки на ньому — крихітні сіруваті плямки. Хоч таке, але небо було. А раз є небо, то є й земля. І Марик стояв на ній. Він знову знайшов себе, щоправда, трохи іншим. У нього були голова, руки й ноги, але в ньому не було чітких граней і ліній, чіткого відмежування від навколишнього середовища, наче його природа була трохи розмита. І він почував себе одним цілим з простором.
«Загальний сон, — виникло раптом визначення. — Такого я ще не бачив».
Із землі тим часом почала пробиватися трава, і скоро навколо Марика зазеленіло безкрайнє море. Він не втримався, присів і провів долонею по стеблах і листю.
— Здорово! — вигукнув Марик і розвалився на приємному зеленому килимі. Як він утомився від цієї метушні!
«Та ну його, цей циклон! — продовжував міркувати Марик. — А те моє звичайне життя — ні те ні се! Як жив, для чого?»
Але від роздумів його відволікли плямки, що з’явилися над обрієм. Марик піднявся й придивився. Що це було, він так і не роздивився, але визначив, що вся ескадрилья рухається в його сторону.
— Кого це несе? — посміхнувся Марик, але відчув, що поганого нічого не трапиться. Плямки наближалися.
— Е! — вигукнув Марик. — Та це ж птахи непо… Ха! — сяйнула думка. — Райські! Невже?! — і він присвиснув.
По всьому простору раптом пробігли брижі. Марику стало страшнувато, але хвилювання більше не повторилося.
Тим часом зграя птахів пролітала вже над Мари-ком. Один з них відділився від зграї й, описавши півколо, підлетів ближче.
— Здрастуй!
— Вітаю тебе, Незвичайний, — радісно проговорив Марко. — Ти живеш тут?
— Так, ми звідси розлітаємося по снах.
— То це теж сон?
— Майже…
— Як це?
Птаха нічого не відповів.
— Ти не мовчи, незрозуміла, — проговорив Марик. — Підкажи краще, як мені вибратися звідси. Хоч тут і славно, але…
— Бачиш сірі точки? Влітай в одну з них, а там уже розберешся.
— Що значить «влітай»?!
— Невже ти тут нічому не навчився?! Можливо практично все! Тим більше, ти знаєш, про що можна подумати й що допоможе. До зустрічі!
І птах, змахнувши крилами, в одну мить долетів до зграї.
— Та-а-ак. Іншого виходу однаково немає. Давай, сяйво рідне, креонієве, виручай!
Ух! Сіра точка, на яку націлився Марик, збільшилася до неймовірних розмірів і поглинула його, невагомого. Але лише на мить. Наступної миті він уже вільно ширяв у сяючому просторі. Марик навіть очі замружив на секунду. Потім відкрив… Оце номер!
— Ну здрастуй, Марку, здрастуй, — привітав його чоловік, який був перед ним.
— Майстре, ви?!
— Упізнав?
— Аякже! Як ви тут? Що все це значить?
— Подивися навколо. Що нагадує тобі це світло?
— Креонієве сяйво? — обережно припустив Марик і додав уже твердіше: — Точно. Сяйво чарівного металу.
Майстер кивнув головою.
— Так. Там і народжується це сяйво.
— А метал?
— Чарівного металу самого по собі не існує. Це чудове світло вселяється в будь-яку породу й робить її чарівною.
— Це що ж — світло, яке знає, що робить? І думає?
— Не те слово, Марку. Воно мудре. А креоній, якщо так можна сказати, матеріалізована космічна мудрість.
— От тобі й центр циклона, — тільки й зміг сказати Марик. А про себе подумав: «Як же я міг таке продати?!»
Йому стало зовсім ніяково. Уголос же вимовив:
— І чого я тут не побачив: і сни, і польоти, і сяйво. Навіть думати, розуміти щось став.
— Та ти, стажисте, і не летів. Це простір кружляв навколо тебе. А ти був у одній точці.
— Немов в аеродинамічній трубі?
— Схоже, тільки краще.
— Виходить, треба зробити тільки крок, і я зможу повернутися?
— Насамперед, бажання. І щоб у думках на щось спертися, і…
— І?
— І вибачитися за дещо.
Марик мовчав.
— А я спробую тобі допомогти. Тим більше, закінчується мій час бути тут. Та й тобі, я знаю, тут не дуже.
Марик справді відчув, що нездужає.
— Просто ти не зовсім готовий до цього. Ну, мені час…
І Майстер розчинився в сяйві.
— Усе зроби, як треба, і будеш у порядку! — долетів до Марика його голос.
«Так завжди», — подумав Марик, але довго розмірковувати не став, та й ставало йому все важче й важче.
«Загалом, вибачитися. Звичайно ж, продав сяйво, яке мені потім допомогло». Ця думка давно вже мучала його. І Марик щиро благав Світло-Сяйво й просив прощення.
Самотня сіра точка в просторі стала знову розростатися, а потім знову поглинула Марика, протримала трохи незрозуміло де й повернула назад, на зелену рівнину.
— Так, — оглянувся Марик. — Виходить, ще не простили…
Втрачати не було чого. Він упав долілиць і знову подумки благав променисте креонієве сяйво.
Навколишня дійсність не змусила довго чекати (Марика знову пожаліли), Цього разу простір обгорнув собою, трохи здавивши, а потім відпустив, але в зовсім іншій місцевості: Марик самотньо стояв на дорозі посередині пшеничного поля.
Поруч щось заблищало, і Марик, не піднімаючи голови, привітав чудесного птаха.
— Дивися за сонцем, — вимовив той у відповідь. — Як тільки зайде, не губися. Що перше спаде на думку, те й роби, не бійся.
Птах почав танути на очах у Марика…
А до нього раптом стали долітати слова, які він чув на початку свого шляху.
«Сон… верховним монологом нагороджує, винятком…» Слова, здавалося, заповнювали собою простір, і одне за одним непомітно зникали…
Із заціпеніння Марика вивело поле, що саме гойднулося. Він схопився й поплескав себе по щоках — цей вірш гіпнотизував його! Марик закрив долонями вуха, згадав, що говорив йому птах, і глянув на сонце.
Половина рубінової кулі вже зникла за обрієм. У Марика сильніше забилося серце. «Додому, додому, додому», — у такт поштовхам крові спалахували в голові слова-накази.
Чим більша частина сонця ховалося тим сильніше гойдався простір. Марик був змушений опуститися на коліна, щоб зовсім не впасти. А могутні слова сну все голосніше й голосніше відлунювали в голові. Від сонця залишилася лише вузенька смужка-дуга, коли слова перетворилися у гуркіт грому. Марик повалився на землю. Жах охопив його. Йому здалося, що зараз він зникне назавжди. «Навіщо я поліз за креонієм!» — продовжував він докоряти собі.
І втретє від щирого серця звернувся Марик до Сяйва-Світла за прощенням. Звертання його мало силу — за мить стихія почала стихати: сни, видіння й враження стали впорядкованими. Марик же благоговійно зберігав у собі креонієве сяйво. А потім шум зовсім зник. В абсолютній тиші вихор, продовжуючи кружляти, підхопив Марика і став описувати гігантські кола в сновидіннях.
Марику навіть сподобалося.
Потім кола стали звужуватися. Виходило, ніби Марика затягувало у величезну воронку. Потім наступив момент, коли гігантська карусель припинила своє обертання. Усе завмерло, а потім безвісти зникло. Марик залишився один у непроглядній темряві. Він ні про що не думав. Він тільки бачив у своїй свідомості й своєму серці чарівне сяйво. Через якийсь час Марик відчув, що кудись провалився. Потім його трохи пом’яли, після чого виштовхнули, немов ядро з гармати. І Марик, пролетівши якийсь час незрозуміло в якому вимірі, шльопнувся на щось тверде.