Відкривши очі, він оглянувся. Оглянувся й не повірив своїм очам. Марик обмацав себе й знову обвів поглядом навколишній світ.
— Ура! — заволав він, не пам’ятаючи себе від радості. — Я вдома!!
Але за мить осікся — він не був вдома в буквальному значенні. Поки що він знаходився у самому центрі кратера, над яким пролітав двічі. І за ним, звичайно, стежить уся ця лабораторна банда.
— Як би там не було, — пробурмотів він. — Треба швидше тікати звідси, котися-прокотися.
І він став видиратися нагору по нерівній, але не дуже крутій, стіні.
— Ох ти, — лайнувся Марик побачивши аер. — Я ж про датчик забув, от відразу й засікли!
Аер тим часом уже приземлявся метрах у п’ятдесяти від Марика. Той завмер у нерішучості. Із зупиненої машини на землю зіскочили Марі й Баста.
«От я вас обох камінцем!» — подумав Марко й швиденько підібрав кругляк, який наче спеціально валявся біля ніг.
— Не хвилюйся, Марку! — крикнула йому Марі, побачивши, як озброюється «доброволець». — Цього разу в мене справді гарні новини!
— Спасибі вам, шановна, — відповів Марик. — Я вам завжди вірив і вірю! Спробуйте підійти!
— Це правда, Марку, — знову сказала Марі, і вони з Бастою зупинилися. — Професора і Юлика уже рік немає на планеті.
Марик посміхнувся.
— Тебе не було півроку, хлопче, — хрипким басом повідомив Баста. — За цей час тут відбулися деякі події. Так що давай, підходь, поговоримо по-чесному, без обману!
— Ви мене, напевно, за ідіота тримаєте?
— Басто, у мене вже нервів немає, зроби що-небудь! — звернулася до свого супутника Марі.
— Загалом, так, приятелю, — гаркнув той. — Вибору в тебе однаково немає. Або ти сідаєш в аер, і ми доставляємо тебе в потрібне тобі місце, або… — І він витягнув з-за пояса невеликий металевий ріжок. Марик впізнав цей предмет. Ця штука кілька років тому надійшла на озброєння в спеціальні армійські підрозділи. Небезпечна річ. Вона незрозуміло чим стріляла, але від людини після безшумного пострілу могло взагалі нічого не залишитися.
— Знаєте що, — утомлено відповів Марко, — після того, що я побачив, можна вже не боятися — виміру… Тьфу ти! Того світу. А якщо й пальнете в мене, датчик ваш теж зникне.
— Можеш подавитися цим датчиком, дурило! — крикнула Марі. — Ми тебе вмовляти не будемо. Тобі ж сказали, що за півтора роки багато чого що змінилося!
— Тебе ж дружина чекає, мандрівнику, — серйозно проговорив Баста.
«Вірити — не вірити?» — подумав Марик, для початку витягнув з кишені датчик і з розмаху роздовбав його об камінь.
Баста розсміявся.
— Ну що, підкинути тебе чи сам будеш добиратися? — ледве стримуючи сміх, запитала Марі.
— А що, так можна?
— Можна, — відповів Баста. — Тільки до найближчої станції двісті миль. Плюс дикий ландшафт.
— До того ж ти, напевно, голодний? Півтора роки — це відчутно, — м’яко проговорила Марі.
— В аері є трохи їжі, — додав Баста.
— А! — махнув Марик рукою. — Будь що буде! — і мало не бігцем вирушив до аера.
— Ну от і молодчина, — посміхнулася Марі й переглянулася з Бастою, вони обоє усміхнулися, і Марі почала було наново, але її перебив Баста:
— Та що там розповідати! Усе тобі знати не треба — краще спати будеш. Загалом, таке було: через місяць, як ти зник, у Головного зовсім розум за розум зайшов.
— Та й у Юлика теж, — вставила Марі.
— Угу, — погодився Баста й продовжив: — Вони, бач, захотіли й декого з нас у своєму циклоні покрутити. Ми думали, може, обійдеться. Яке там! Через кілька місяців вони новий проект розробили — про груповий експеримент. Марі випадково довідалася. Таке навигадували, жах! Ти воронку бачив? У самому центрі кратера. Прямо під нею відсік лабораторний. Його так труснуло під час одного з експериментів, що у найближчому селищі, а це миль тридцять п’ять звідси, будиночки склалися. А там бабуся одного з високих чинуш живе. Як він її звідти не забрав?
— Це батьківщина її. Вона старого загартування, до кінця днів своїх буде в глушині, без води й без їжі, — сказала Марі. Баста знизав плечима й продовжив:
— Загалом, ти зрозумів? У професора, звичайно ж, теж прикриття було високе армійське, але щось там не спрацювало.
— Він обіцяв їм гарну поставку креонію, — продовжила Марі. — Нову зброю теж обіцяв…
— Ха! О дає! — посміхнувся Марик.
— Ну так, — не мовчав Баста (Марику здалося, що його ніби прорвало за багато років слухняного мовчання). — А сам захопився незрозуміло чим. Військові прилетіли, за півгодини все згорнули. Про тебе, звичайно, ніхто й не пискнув. Германа і Юлика в кайдани й на супутники, до зірок ближче. Тепер безкоштовно на планету попрацюють. А ми з Марі встигли дещо почати…
Баста замовк.
— І що ж з лабораторією? — запитав Марик.
— Ха! — посміхнувся Баста. — Замість лабораторії тут тепер екскурсійний центр.
— І ми ним керуємо на пару, — додала Марі. — Правда, центр ще не повністю функціонує, потрібно вирішити кілька питань…
Марі продовжувала говорити, але Марик уже нічого не чув. Після ситної їжі він розтягнувся на сидінні й заснув.
Через кілька хвилин Марі повернулася й побачила це. Вона кивнула своєму чоловікові, Баста лише посміхнувся. І вже без розмов вони продовжили свій політ.
Через кілька годин вони прилетіли в рідне місто Марика й благополучно посадили аер на станції.
Марик трохи відпочив і почав оговтуватися. Він потис руки Марі й Басті й вибрався з кабіни назовні.
— Ну все, щасливо! — повернувся він і помахав їм рукою.
— Марку, — запитала його Марі. — А де ж ти був увесь цей час? І як там?
Марик хмикнув і знизав плечима.
— Прилітайте якось у гості, посидимо, побалакаємо, може, що й згадається.
— Ну, тоді до зустрічі! — голосно сказав Баста.
— Удачі тобі, Марку, — м’яко вимовила Марі.
— І вам усього, — весело вимовив Марик і махнув на прощання рукою аеру, який уже піднімався в небо.
— Здрастуйте, з’явився — не запилився! — такими словами зустріла Марика його теща.
«От же…» — про себе вилаявся Марик і тільки хотів щось сказати, але йому цього зробити не дали.
Марик нічого не встиг сказати, бо застиг на місці — із сусідньої кімнати, почувши шум, вийшла дружина. Побачивши чоловіка цілого й неушкодженого, вона зупинилася. Її очі наповнилися сльозами, а коли два сині озера переповнилися, на трохи запалих щоках Оленки з’явилися струмочки.
— Оленко, Оленочко, ти що ж це! — обхопила її руками мати, притискаючи до себе. — Ти що, сонечко, заспокойся!
Оленка розридалася зовсім.
Марик, стиснувши губи, похитав головою, йому було важко дивитися на це.
— Невже й правда півроку минуло? — здивовано вимовив він, викликавши тим самим вибух обурення тещі.
— Скажи спасибі, що в мене руки зайняті! — кинула вона Марику.
— Мамо, не кричи, ми ж домовлялися, — витираючи сльози, прошепотіла Оленка. — Марку, хіба так можна? — звернулася вона до чоловіка. — Хоч подзвонив би, мовляв, живий-здоровий. Мені сни стали снитися якісь незрозумілі, розум можна втратити!
— Сонечко, — приклав руку до серця Марик. — Я справді не міг. І я не шлявся. Повір, ніяких розваг, слава Богові, що живий залишився!
— Ну, і де, де ж ти пропадав? — ледве не в один голос запитали жінки.
Марик дивився на них і мовчав.
— Марку?
Марик втомлено опустився на стілець, що стояв за ним, схрестив руки на колінах і сумно посміхнувся. Тільки одна думка була зараз у нього в голові, тільки одна: «Вони ж не повірять мені, — обхопив він голову руками. — Котися-прокотися, нізащо не повірять!»