Ось так, не кваплячись, вони без пригод вибралися з ущелини. Зупинившись на пласкій природній площадці, учасники подивились навкруги. Краєвид відкривався незрівнянний.
— Зважаючи на все, — сказала Іолла, — нам потрібно донизу по цьому уступу?
— Саме так… — відповів Інбар, дивлячись униз. — А ти, дівчино, говорила, що не встигнемо.
Іолла нічого не відповіла.
З вершини було гарно видно їхніх суперників — ті тільки-но починали підйом.
— Ну що ж, — мовив Інбар, — тепер вперед і донизу! На цьому схилі це буде дуже легко зробити. Тому не захоплюйтеся занадто затяжними стрибками.
І скомандувавши: «За мною!», Інбар кинувся донизу. Розігнавшись десь із десяти кроків, він підстрибнув і… полетів!
У Йора перехопило дух. Звичайно, він знав, що таке можливо на Лімпі, але бачити це на власні очі!..
А Інбар, подолавши повітрям чималу відстань, благополучно приземлився.
— Давайте, дітки, не зупиняйтеся! — прокричав він обернувшись.
Йор і Іолла, не змовляючись, кинулися слідом за Інбаром. Кілька швидких кроків, поштовх і… політ!
Не минуло й чверті години, як усі троє підлетіли до підніжжя і вийшли на дорогу. Їхні суперники все ще продовжували вибиратися з ущелини.
— Спасибі, Інбаре, — подякував сивоволосому Йор, — ми випередили їх.
— Поки так, — відповів той. — Будемо сподіватись на доброзичливість Лімпи і на долю. Тепер тільки вперед!
І лімпійці знову затрусили по дорозі.
— Щось усе так спокійно… — промовив через якийсь час Йор. Він раз у раз озирався довкола, чекаючи на нові небезпечні лімпійські сюрпризи.
— Справді, — погодилася з ним Іолла.
— Не хвилюйтесь, — посміхнувся Інбар, — усе ще попереду. — І додав приглядаючись: — Здається, я бачу Міраж.
Й Інбар показав рукою вперед.
Йор і Іолла побачили, що зненацька з’явився над обрієм обрис величезної гори.
— Дивно… — ще раз ніби розмірковуючи над чимось повторив Інбар.
— Про що це ви? — запитав його Йор.
— Та не можу зрозуміти, хлопче. Звичайно, на Лімпі під час кожних Ігор дороги змінюються до невпізнанності. А цього разу — ні. Я ж казав, що випробовував долю на цьому шляху. Так от, цього разу — усе те саме!
— Так це ж чудово, — знизав плечима Йор.
— З одного боку, так. Але з іншого, чи це не пастка?
— А може Лімпа допомагає вам як ветерану? — промовила Іолла, — до того ж, краще розкажіть нам, що на нас чекає попереду?
— По ідеї, — почав згадувати Інбар, — якщо ми до темряви встигнемо обігнути о-он той пагорб (доба на Лімпі вдвічі коротша), то зможемо непогано влаштуватися на ніч. Земля в тому місці тепліша, ніж будь-де: до поверхні підходять гарячі джерела… А там уже можна й обговорити, яким буде наше подальше просування.
Йор і Іолла звичайно ж не були проти, і наші герої без усяких пригод добралися до Теплої Землі.
Для ночівлі вони вибрали невелику висотку. Розчистивши місце і трохи підкріпившись, лімпійці розташувалися на відпочинок.
— І що ж нас чекає далі, Інбаре? — не заспокоювалася Іолла.
— Хм, буде дуже важко. Усе залежатиме від місцевої фауни.
— Ви маєте на увазі х а л к і р р і в? — уточнив Йор.
— Саме так.
— Вони дуже небезпечні? — запитала Іолла.
— На Лімпі існує два різновиди великих хижаків, — продовжив Інбар, — х а а л к і р и і халкіррі. На перший погляд різниця всього лише в одній буквочці. Насправді ж відмінностей значно більше. Перші на порядок розумніші від своїх побратимів. Практично всі хаалкіри розуміють нашу мову. Найкращі ж представники цього роду можуть утворювати звуки, схожі на людські.
— І ви зустрічалися з ними? — запитала Іолла.
— І з тими, і з іншими… — відповів Інбар і, пильно глянувши на дівчину, спитав її: — А ти, як я розумію, бачила халкіррів поблизу Проклятого Тунелю?
— Так, — схлипнула Іолла.
— Не позаздриш тим, хто наштовхнеться на роздратовану зграю, — сказав Інбар.
— Що там сталося? — запитав Йор у дівчини.
— Батька обдурили… Чи він сам помилився, не знаю. Але в тому тунелі, у темряві, батько почав відводити хижаків від мене… Я врятувалася. Але потім провалилася в якусь яму і втекла іншим коридором. Не знаю, що було б зі мною, якби мене не підібрала рятувальна група з Останньої перевірки. Вони ж і пораненого батька знайшли.
— Усе зрозуміло… — похитав головою Інбар.
Йор мовчав. Він пригадав, як наставник розповідав йому, що халкіррі іноді не проти закусити парочкою лімпійців. Тому певною мірою Ігри для цих хижаків — свято.
— Що ж, — пізніше зауважив Інбар, — не забувайте: лімпійські ночі короткі, а нам потрібно відновити сили. Всі значні труднощі попереду. Давайте спати. Тут ми поки що в безпеці. Через чотири години — підйом.
І лімпійці, якнайзручніше влаштувавшись на своїх похідних матрацах, зроблених з величезного пористого листя лімпійської лілії, заснули.
Йор перед сном ще раз прокрутив у голові низку подій, що відбулися за день. На його думку, усе поки що було нормально. Він правильно виконав указівки свого тренера…
Лімпійська коротка ніч минула спокійно.
Після нічного відпочинку учасники нашвидкоруч перекусили і рушили далі.
За пару миль вони наблизилися до лісу. Величезні дерева створювали ілюзію фортечної стіни, що збільшувалася по мірі наближення до неї.
— Нічого собі деревця, — протягнув Йор, — я такі тільки на картинках бачив.
— Не забувай, хлопче, — посміхнувся Інбар, — ми, вважай, по заповіднику бігаємо.
— А цей ліс був минулого разу? — поцікавилася Іолла.
— Був, був… — пробурмотів сивоволосий і вже жвавіше додав, — дивіться, схоже нас уже чекають на узліссі!
— Халкіррі! — вигукнула Іолла, придивляючись до силуетів, що маячили між деревами.
— Ні, дівчинко, це не вони… — промовив Інбар.
— Мені здається, — сказав Йор, — що це всього лиш м а р е т и.
— Так і є, хлопче, — погодився Інбар. — Але те, що вони тут, не дуже добре.
— Марети звичайно з’являються там, де мало повітря? — запитала Іолла.
— Саме так… — промовив Інбар. — Цікаво, невже блукаюча атмосфера вирішила пограти з нами в лісі?
— Обминути ліс можна? — поцікавився Йор.
— Взагалі-то, так, — сказав Інбар, — але це гаяння часу, до того ж, я не був у тих місцях.
— Тоді вперед! — вигукнув Йор і додав, — може і краще, що таке випробування випало зараз: у нас зараз повно сил. До того ж, марети — це ще не стовідсотковий доказ.
І Йор, не сказавши ні слова, побіг у бік лісу.
За ним рушили і його товариші.
Уже підбігаючи до самого узлісся, Інбар дістав з кишені якийсь прилад і спрямував його вбік лісу.
— Імітатор звуків, — пояснив він, — як ветерану, мені дозволено ним користуватись. Налякаємо цих створінь, а то вони іноді, як мухи, набридливі бувають.
Ричання з підсвистуванням, які видав імітатор, ще не долетіло до лісу, як зграї маретів і сліду не було.
— Халкіррське ричання нам поки що на користь, — посміхнувся Інбар.
Тепер учасникам уже ніхто не заважав увійти в ліс.
Під кронами дерев було тихо і прохолодно. І перший час нічого не нагадувало про брак кисню. Але через деякий час лімпійці відчули, що йти стало важче. Далі ставало усе гірше і гірше. Йор і його товариші вже не бігли, а просто переставляли ноги.
— Ой і удружила Лімпа, — ледве пробурмотів Інбар, — з самого по… почат… ку…
Минали довгі хвилини, але легше нікому не ставало: повітря ставало все розрядженішим. Учасники вже ледве не падали.
Йор зупинився й обхопив дерево. В очах у хлопця потемніло.
— Не зупиняйся… — схопив його за руку Інбар і потягнув за собою.
Йор уже, як риба, хапав ротом повітря. Він намагався пригадати слова наставника, але в його голові лише смутно виникали незрозумілі картини.
— Може, повернемося? — запитала задихаючись Іолла. — Довго не відпускає! Ой, чуєте якийсь отруйний запах?