— Я не проти, — сказав Мишко.
— Федоре Степановичу! Ви б перевдяглися, любий друже, — звернулася до свого чоловіка бабуся. — І вам би, молодий чоловіче, не завадило, — зауважила вона Михайликовому батькові. — У хлопця такий день, а ви про космос…
— Так, авжеж, така подія… здаюся, здаюся, — мовив тато і, важко підводячись з крісла, додав: — Підкоряюся вашій незрівнянній чарівності й чудовим пахощам з кухні. А все-таки, Федоре Степановичу, ви не праві, — наостанок додав він.
— Е-е-е, молодий чоловіче, молодий чоловіче, — скрушно зітхнув дідусь. — Колись і я так вважав, але час минув… Але яка різниця! Ви маєте рацію, Поліно Іванівно, — звернувся він до дружини. — Не будемо сьогодні сперечатися, не будемо. Хоча, звичайно, шкода, що мене не розуміють.
— Та годі вам, — сказав Михайликів батько. — Усе гаразд. А мені якось не віриться, що наш Мишко — випускник. Дивися, через кілька років покатає нас на лайнері власної конструкції, — і він розкуйовдив волосся сина, примовляючи: — Вчений ти наш майбутній… Давай, уперед…
— Не це головне, не в цьому справа, — відгукнувся дідусь.
— Та знаємо, знаємо ми ваше улюблене прислів’я, — промовив Михайликів тато й звернувся до дітей: — Нумо, на три-чотири, разом. І…
— Будь мудрим, мій хлопчику, але щоб ніхто про це не здогадувався, — в один голос процитували улюблені дідусеві слова Мишко й Оленка.
— Ну, слава Богу, хоч запам’ятали, — усміхнувся дід і, глянувши на Поліну Іванівну, поквапився: — Усе, усе! Іду перевдягатися.
І, залишаючи вітальню, уже веселіше кинув зятеві:
— Готуйся, зятьок! Зараз себе за столом будеш показувати!
— Завжди готовий! — відгукнувся той і поспішив до своєї кімнати.
— Містере Третій, що там із трансляцією? — запитав Мишко.
— Наступне повідомлення про марсіанську експедицію — за сімдесят п’ять хвилин…
— Гаразд, вирубай поки. Потім даси відмашку.
— Вас не зрозумів, повторіть команду.
— Ну, просигналиш тобто.
— Враховуючи ваш інтерес до цієї трансляції, я дав би сигнал і без вашої команди.
— Ну, молодець. А поки — вимикай.
— Смію запропонувати до вашої уваги на додатковому каналі прямий відеомісток з Інституту випадкових чисел. Дуже повчально…
— О Боже, — простогнав Михайлів тато: він спеціально затримався біля дверей, слухаючи цей діалог. — Коли ж цей телепень замовкне!.. — І, похитавши головою, вийшов з вітальні.
Та як би там не було, а за святковим столом панували мир і затишок.
— Що не кажіть, — почав дідусь, коли в його келиху вже не було половини, а добрий шмат пирога теж зник, — що не кажіть, а наші дівчатка попрацювали на славу. Звідки таке добре винце, Машо?
— А ось угадай!
— Ну, не знаю, не знаю… Бабусю, допомагай!
— Федоре Степановичу, вмикайте свою логіку, — відгукнулася Поліна Іванівна.
— Ну от іще… А ну ж бо, онучку, вияви кмітливість…
У цій родині не часто брали до рук чарки, але з такої нагоди, як то кажуть, сам Бог велів. Тож і Мишкові, якому вже йшов сімнадцятий рік, сьогодні на повних правах дозволили взяти участь у частуванні, але, зрозуміло, у межах розумного.
— Якщо не помиляюся, — спробувавши, прокоментував Мишко голосом суперспеціалеста, — чисто земне вино, без усіляких там перегонок у невагомості.
— Не знаю, де це ти так навчився дегустувати, — сказала мама, — але вже дуже тепло.
— Земля, кажеш? — засяяв дід. — Без перегонок там усіляких космічних?..
— Скажу навіть точніше, — продовжував Мишко, смакуючи напій. — Щось є в ньому середземноморське…
— Ти, може, хочеш сказати — французьке? — якось ствердно запропонував тато.
— Любий, у десятку, — підтвердила дружина.
— А я й не знала, Марійко, — сплеснула руками бабуся, — що наші чоловіки такі алкоголіки!
— А-ха-ха! — зареготав дід. — Молодці, молодці!
Його дуже тішило, що на столі — усе земне, природне, без різних там космічних компонентів. І він не приховував цього — радів щиро. — Але всі ви молоді й у вас іще дуже мало мудрості.
— А що ж ваша мудрість? — подав голос і тато. — Яка з неї користь, із вашої мудрості? Де ви можете її застосовувати, крім ваших лікувальних дій?
— А вам цього замало? — не втрачаючи гарного настрою, прийняв виклик дідусь. — Що ж, молоді люди, не хотілося б, звісно, витрачати силу на дрібниці…
Але задля сьогоднішнього дня нехай буде. Отже, ви зупинилися на тому, що вино із Франції?
— Саме так. Дідусю, невже ти скажеш більше? — зацікавилася Оленка.
— Зараз спробуємо, — промовив дід, приплющивши очі й набравши поважного вигляду. — Зараз спробуємо…
Усі, затамувавши подих, дивилися на Федора Степановича. Михайликові навіть здалося, що на мить якийсь світлий відблиск промайнув по обличчю діда…
— Ну що ж, любі мої, — розплющив очі дід, — слухайте. Червоне вино, вироблене стільки-то років тому з урожаю такого-то року, як ви й казали, у Франції. Але скажу точніше — у провінції Лангедок. Скло пляшки — з Тулузи, зроблене в такому-то році. Ну ось, мабуть, і все.
Родичі зачудовано дивилися на діда.
— Трохи не забув, — додав він. — Вино це купувалося не на замовлення, а у звичайному ретро-магазині. За це спасибі тобі велике, Марійко, — посміхнувся він дочці.
За столом запанувала тиша.
Дідусь з гордістю подивився на кожного, помовчав, насолоджуючись тріумфом, а потім промовив, звертаючись до дочки:
— І ще, радосте моя, виходячи з ретро-магазину, не забувай брати з собою чек. На ньому й була вся інформація про покупку.
— Та твій дідусь, Михасю, справжній спритник, — першим оговтався тато. — А я вже хотів було стати вашим учнем!
— Та-ату, — посміхнулася Мишкова мама, — ну ти даєш!
— А-ха-ха! Як я вас усіх! — засміявся дід. — Вуха розвісили й навіть роти пороззявляли. А-ха-ха! О-хо-хо!
І всі разом почали весело обговорювати цей випадок, доброзичливо підсміюючись один над одним.
— Дідусю, клас! — підбігла до діда Оленка й цмокнула його в щоку.
За декілька хвилин сумбурне обговорення перейшло у звичайну бесіду. Настрій в усіх був чудовий.
Потім на стіл поставили великий золотавий самовар. Дідусь при цьому так розтанув, що навіть дозволив роботові розставити чашки (за звичай при ньому це робив хтось із жіночої половини сім’ї).
— А скажи-но, онучку, — звернувся дід до Михайла, — що тепер думаєш робити?
Після цього питання всі якось принишкли.
Мишко сьорбнув з чашки й, глянувши просто в очі дідові, відповів:
— Після іспиту мені запропонували вступити восени до школи астронавтів… І…
— Ну, не тягни, не тягни, — мовив тато, — кажи, як є.
— Ну… взагалі… я не відмовлявся. Вирішив бути астронавтом, як тато, — випалив випускник.
За столом знову запала тиша.
— Ось і подивіться, любі мої, — першим порушив мовчання дід. — Подивіться на нашого хлопчика, — і він вказав рукою на Мишка.
— І що тут такого страшного? — почав захист тато. — У мене самого два польоти на місяць, ви всі це чудово знаєте. Якби не обставини…
— Та я не про це. Дайте сказати, — перебив зятя Федір Степанович. — Не думав я, що мій онук стане жертвою звичайнісінької реклами! У картонні герої рветься!
— Федю, любий, — м’яко заговорила бабуся, — не треба так реагувати. По-перше, до польотів ще далеко, а по-друге, і до навчання в тій школі теж є час. Коли починаються заняття?
— Через півтора місяці, — насуплено відповів Мишко.
— Ось бачите. Може, ще передумати. А з іншого боку, нехай сам вибирає. Як душа його забажає, так і буде.
— Господи, синку, — захвилювалася мати, — може, справді передумаєш?
— Та ви тільки погляньте на нього! — кинув дід. — Очі палають, наче жарини. Мій онук, і туди ж — у космос!
— Ну чого ви знову починаєте, що в цьому ганебного?! — заступився за сина, та й за себе, батько Мишка.
— А те, молоді люди, що не там щастя шукаєте. Зазирніть у серце своє, там у сотні разів краще за ваш космос. Там — найвищий космос! Я ж казав вам і не стомлююся повторювати: «Будьте мудрими». А ви й не чуєте. Ох, діти, діти…