І дідусь піднявся з-за столу.
— Спасибі милим дамам за святковий стіл, було дуже смачно. Піду, погодую собак.
— Діду, і я з тобою! — схопилася Оленка.
— Ходімо, ходімо, радосте моя.
— Вище носа, синку! — поплескав Мишка по плечу батько. — Звичайно, ми всі хвилюємося, але я не проти твого вибору. Хоч і важка це робота, по собі знаю.
— Не хотів вас засмучувати, але й ви мене зрозумійте, — нарешті заговорив хлопець.
— Ой, дивися, синку, — мама підійшла до нього й поцілувала. — Раджу тобі, звісно, усе гарненько зважити, обміркувати…
— Добре, добре, обміркую, — пообіцяв Мишко.
— Дівчині своїй розповів? — поцікавилася бабуся.
— Ще ні.
Батько хотів ще щось сказати, але голос Містера Третього перебив:
— Як ви й просили — прямий зв’язок із Марсом, прямий зв’язок із Марсом! — заторохтів робот.
Мишко негайно вискочив із-за столу й побіг до екрану.
Те саме, тільки не так швидко, зробив і батько.
— Хлопчиська… — мати тільки головою похитала.
— Не турбуйся, донечко, усе владнається, — м’який голос Поліни Іванівни заспокоював доньку, у якої на очах виступили сльози. — Усе буде добре…
— Увага! — пролунав голос ведучого трансляції, а через мить на екрані з’явилося й зображення. — Ми ведемо репортаж із Центру! За кілька секунд ви побачите пряму трансляцію з четвертої планети! Екіпаж виходить на поверхню Марса!
— Оце так! — захоплено видихнув Мишко.
— Дівчата! — погукав батько. — Не пропустіть подію!
— Вперше земляни пішки пройдуть по червоному марсіанському ґрунту, — продовжувалася трансляція. — Отже, затамуйте подих… Ось вони, першопрохідці.
Екран мигнув, і на ньому з’явилося зображення салону — кабіни капсульного модуля, на якому земляни відділилися від космічного лайнера на орбіті й успішно опустилися, на поверхню четвертої планети.
— Як чуєте, Марсе? — почав діалог ведучий.
— Усе гаразд! — говорив усміхнений командир екіпажу. — контрольний загін у складі чотирьох чоловік уже готовий вийти з модуля.
— Чи не час назвати імена героїв? Уся планета, затамувавши подих, спостерігає за вашим екіпажем.
— Звичайно, звичайно… — і командир перелічив імена астронавтів.
— Ну що ж, бажаємо успіху й із завмиранням серця продовжуємо спостереження!
— Спасибі! Перемикаюся на адаптерний відсік.
Мить — і мешканці Землі побачили чотирьох астронавтів, які готувалися вийти.
— Ну то як, ніхто там об червоний камінець ще не спіткнувся? — з легким сарказмом запитав дідусь, заходячи до кімнати.
— Тату… — з докором глянула на нього Мишкова мама.
— Ви можете хоча б у таку хвилину не чіпати нас? — мовив батько.
— Тату, таке ж не щодня відбувається.
— Добре, добре, дивіться, дітки, — дід був настроєний миролюбно. — Раптом що, я в кабінеті, — звернувся до бабусі. — Години зо три мене не турбуйте, будь ласка. Піду відновлюся, завтра день важкий буде.
І дідусь, піднявшись сходами нагору, зник за дверима.
Тим часом трансляція продовжувалася. До великого виходу, як його вже охрестив, задихаючись від божевільного захоплення, ведучий, лишалася хвилина.
Тим, хто сидів у кімнаті, вона здалася вічністю. Особливо Мишкові. Як він заздрив цій четвірці! «Обов’язково стану астронавтом, — подумки сказав юнак собі. — Сатурн, Юпітер, супутники… Досягну й буду першим!»
— Отже, — знову заговорив ведучий, — вмикаємо звук адаптерного відсіку.
— Хлопці, час! — пролунала команда, і четверо астронавтів один за одним зійшли на марсіанську землю.
— Ур-ра! — в один голос гукнули й Мишко, і батько.
— Сталося! — радісно додав хлопець.
— Люба, — звернувся до дружини тато. — Може, по келишку заради такої справи?
— Ну, якщо заради такої, то звичайно!
За хвилину родина задзвеніла келихами на честь знаменної події.
Телекамера постійно слідкувала за астронавтами на поверхні Марса, а спеціальна система дозволяла чути все, про що вони говорили між собою. Судячи з розмов, астронавти були в гарному настрої, навіть жартували. Взагалі, все йшло нормально.
— Татку, а що то в руках у першого та останнього? Зброя якась? — поцікавилася Оленка.
— Так, це імпульсні напівавтомати. Не знаю, навіщо вони там. Мабуть, для випробувань.
— А в кого там стріляти?
— Не в «кого», а в «що»: імпульсні удари можуть віддаляти й відсувати предмет. Ну, допомагають долати різні перешкоди, що трапляються на шляху.
— А як це?
— Ну, наприклад, йдемо ми по Марсу, раптом — каменюка величезна просто на дорозі! І не обійти ніяк: ліворуч — урвище, праворуч — скеля. Ти береш імпульсник, спрямовуєш на ціль, натискаєш кнопочку — і каменюка або відсувається вбік, або можна просто підняти її вгору й пройти під нею. А можна зруйнувати… Мишко, дивися… — раптом схвильовано мовив батько.
Усі знову глянула на екран.
Причин для серйозного хвилювання не було, але вийшла невеличка затримка: астронавт, який ішов другим, перечепився об щось і, втративши рівновагу, розтягнувся на червонуватому пісочку.
— Я думаю, нічого страшного, — сказав батько. — Скафандр не повинен зіпсуватися.
Тим часом крупним планом показували астронавта, який намагався підвестися.
Його супутник, який ішов першим, відклав імпульсник вбік і швидким кроком рушив на-допомогу.
Камера ще збільшила зображення. Справді, можна було не хвилюватися, усе закінчилося благополучно. Товаришу допомогли підвестися, він був цілий і не-ушкоджений. Із діалога було зрозуміло, що все справді нормально. Вони жартували.
— Обережніше треба, — багатозначно зауважив батько.
— Мабуть, пейзажами замилувався, — докинув Мишко. І всі заусміхалися — він, мовляв, романтик.
Але те, що вони потім побачили на екрані, змусило спантеличено перезирнутися: відбулося просто якесь диво.
Астронавт, який ішов першим, повернувся, щоб взяти імпульсник, і зупинився як укопаний. До того ж, камера зменшила зображення, охопивши ширшу частину марсіанського ландшафту, і всі, хто слідкував за трансляцією, побачили, що напівавтомата вже не було!
Астронавти безпомічно озиралися на всі боки, але марно — імпульсник просто щез!
— Не може бути… — прошепотів Мишко.
— Куди він міг подітися? — питав невідомо в кого батько.
— О Господи… — тихенько зітхнула бабуся.
Приблизно ті самі слова долинали з Марса: сталося щось нечуване! Невідомо як, але зброя зникла!
Практично все населення Землі розгубилося. Очевидно, у такому ж стані перебували й керівники трансляції. Команда «Стоп!» прозвучала трохи запізно, і всі, хто слідкував за подіями, таки стали свідками цього незвичайного явища чи просто дива.
Після того, як екран згас, ще чулося лопотіння спантеличеного ведучого: мовляв, апарат, мабуть, здуло вітром, або він просо впав у яму…
Але ті, хто уважно слідкував за програмою, помітили, що ділянка, якою йшли астронавти, була пласкою й рівною, а за прапорцем, який був встановлений біля модуля, не важко було визначити, що ніякого вітру не було.
За мить трансляція урвалася..
— Містере Третій, — збуджено прокричав Мишко, — давай про зникнення що-небудь…
— До вашої уваги сімдесят сьомий Міжнародний, — відповів робот і напрочуд швидко запустив програму.
На сімдесят сьомому вже крутили відеозапис незвичайної події. Тут же показували інтерв’ю з ученими різних напрямків і переконань, із письменниками й державними діячами. Галас стояв страшенний.
— Та-ак… — протягнув тато. — Галасуй, не галасуй, а що сталося насправді… — І він розвів руками.
— А може, марсіани? — схвильовано спитав Мишко.
— Гм, якщо вони так спритно крадуть, чого ж вони на Місяці та й тут нас не чіпали? Ніхто ж нікого не бачив! Якщо в них така техніка, ми б давно зустрілися з їхніми витівками. І не забувай, скільки марсоходів було туди спущено й усяких там роботів. У них теж були імпульсники, та й не тільки… Тож… — і батько знову розвів руками.