— Так, поламають тепер голови в Центрі, — мама допивала шампанське.
— А астронавтові за це щось буде? — спитала бабуся.
— Та хто його знає… — відповів батько. — Можуть і з загону виключити. У космос літати не буде. А можуть і не виключити… А ось керівникам трансляції перепаде, це я вам точно кажу.
— Авжеж, таке показати… — додала мама.
Сім’я ще подивилася повідомлення різних каналів, а потім усі почали потроху розходитися по своїх кімнатах. Нічого нового вже не повідомляли. Транслювалося звичайне набридливе лопотіння про одне й те саме.
— Ранок за вечір мудріший, — бабуся намагалася всіх заспокоїти. — Лягайте-но краще спати, може, до завтра щось з’ясується.
І, залишаючи вітальню, додала:
— І ще. Михасю, будеш вимикати Третього, зайди до дідуся, скажи, щоб Семеновичу зателефонував. Я зовсім забула. Семенович просив, щоб у будь-який час. Не забудеш?
— Гаразд, гаразд, не забуду.
— Ну, на добраніч…
Хвилин за двадцять батьки теж пішли спати, і Мишко залишився сам біля екрана, невтомно перестрибуючи з одного каналу на інший у пошуках цікавих коментарів.
Так він просидів близько двох годин.
— Що ж, містере Третій, вимикай апарат, — сказав він, відчуваючи, що вже засинає. — Піду-но я спати.
«Ой!» — раптом згадав він про дідуся й пішов у кабінет.
«От уже ж, — бурчав про себе хлопець, — забереться під самісінький дах, ходи потім до нього». До речі, кабінет був розташований майже на самому дасі, і вели до нього найкрутіші в будинку східці. Дід зробив так навмисно, щоб його через дрібниці не турбували. І інколи пропадав там по три-чотири дні.
Діставшись нарешті до дверей, Мишко тихенько постукав. Але ніхто не відгукнувся. Тоді хлопець штовхнув двері, і вони прочинилися.
Мишко зазирнув всередину й оглянув кімнату. Давненько він тут не бував! У кімнаті нікого не було. Вона була невеличка, напівкруглої форми. Навпроти дверей було велике — майже на всю стіну — вікно. Біля вікна стояв, як і раніше, все той же письмовий стіл.
А на столі… на столі… Мишко спочатку не повірив власним очам.
На столі лежав предмет, дуже схожий на… імпульсний напівавтомат!
Мишко тихенько, наче боячись когось сполохати, наблизився до столу. Сумнівів не лишалося — це був справжній імпульсник!
«Але звідки в діда цей автомат?» — вражено подумав Мишко й провів рукою по поверхні. Трохи спітніла долоня зробилася червоною. Юнак подивився на свої пальці.
«Червоний пил… Марсіанський пил! Невже це той самий?!»
— Що, не віриться? — як завжди несподівано пролунав за спиною м’який голос дідуся.
Мишко повернувся. У дверях стояв дідусь і-посміхався.
— Ось бачиш як, мій любий, — дідусь був спокійний.
— Невже це той самий?! — вражено запитав онук.
— Він, рідненький, він. Ще хвилинку подивися, і…
— І що?
— Треба ж на місце повернути, он галасу скільки!
— А як це ти зробив?
— Ти що, прислів’я забув? Будь мудрим…
— Але щоб ніхто по це не здогадувався… — закінчив дідові слова Мишко. — Невже таке можливо? І тільки завдяки одному прислів’ю?!
— Не тільки, звісно, але воно — вказівка до Основи. Якщо чесно, — додав по хвилині дідусь, — такі речі не заохочуються…
— Ким?
— Ким? Навіть мною самим, але надто вже я завівся сьогодні. Взагалі такі речі робити небажано. Вони просто непотрібні, якщо ти знаєш Основу. Тож, — підбив підсумок дід, — будемо повертати все це на місце. Хоча це й буде важко.
— А мені можна подивитися?
— Ні, Михасю. Я залишуся тут, а ти йди до Містера Третього й спостерігай.
— Але мені б хотілося…
— А ти нічого особливого й не побачиш. Я на мить зникну — і все. Просто одному набагато легше. Тим більше, цю штуку тягти. Так що…
— Добре… Як скажеш… — погодився онук і побіг униз, до екрана.
Як дідусь і обіцяв, імпульсник, на загальну радість, знову був виявлений на тому ж самому місці.
І, як і слід було чекати, піднялася нова хвиля галасу. Врешті-решт дійшли висновку, що долина, на якій приземлявся модуль, просто має паранормальні властивості (пізніше її назвали Долиною Невидимок, хоча там більше нічого не зникало, що б туди не клали). Але Мишко тепер дивився на це скептично, що, до речі, викликало велике здивування навіть батька. Мама поставилася до цього спокійно. І потай вона плекана надію, що її син все-таки відмовиться від усіх тих космічних ідей.
Її надії справдилися. Восени Мишко відмовився від переводу до школи астронавтів, і того ж вечора, сидячи за столом, офіційно заявив, що хоче стати учнем дідуся. Ніхто не заперечував, лише батько здивовано похитав головою він не розумів, чого б то Мишко так змінив плани, але сперечатися з його рішенням не став. Загалом, усе пройшло нормально…
А через рік Михайло зробив пропозицію своїй дівчині. Вона погодилася, і в затишному будинку Федора Степановича стало однією родиною більше.
А ще через рік у молодого подружжя народився хлопчик, і Михайло вже знає напевне, яке прислів’я вивчить його син, як тільки навчиться говорити…
