<...>
Галичане. При розширенні оповідання можна дати і сцену розмови нашого з галичанкою на програмну тему.
Староста. Поліцай. Націоналіст. Дворушник. Загибель народу. Свідомість загибелі народу. Розпачливо маразматичний стан. Темрява. Незнання історії. Історична неповноцінність державна. Хибне виховання — як основні фактори зрадництва і запроданства. Не відають, що творять.
— Ой боже мій, зятя вбили.
— Хто?
— Ваші.
Ваші — їхні. Розшифрувати оце кляте — «ваше-їхнє». Оцю мою хату з краю. Це голос століть. Це голос історії, жіночої долі України. Приймуть чи не приймуть. Карний принцип чи людський, розумний. Мусять прийняти, коли є хоч крихітка розуму.
Сьогодні самозакоханий г...к Д. висловив мені своє незадоволення з приводу мого відношення до «драпу». Я говорив, що деякі хвастунці ставляться до свого «драпу» без найменшого сорому, майже як до геройства.
— Мені не подобається це. Відношення це трохи зі сторони, — сказав мені поетик Д.
Я сказав:
— Ви дивитесь на «драп» з погляду егоїстично-самозакоханих кон’юнктурників. Я дивлюсь з погляду страждань і загибелі половини мого народу.
Мені противно дивитися на це самозакохане дурне і сліпе г... о собаче. Боже, і таких багато, ще ж уявляє себе мізком, сіллю землі. Цей не пропаде, ні. Як мені нудно в цьому гнилому... міщанському оточенні редакції. Сором і ганьба!
Розумна і винятково приємна людина Л. Каплан. Це один, здається, що розуміє ситуацію правильно і глибоко. Не дурний і діловий Троскунів, хороший комуніст.
N — типовий зразок холодного, самозакоханого, абсолютно антинародного хлюста, невіруючий у Бога католик, одна з тих гнид, що тікають від німців між Сяном і Доном з технікою і лайкою на адресу німців, із жалюгідним чіплянням за життя і паршивеньким страхом смерті. Витвір виховання привілейованих артеківсько-комсомольських вундеркіндів...
Коли б мені вистачило сили написати «Міру життя», «Народ безсмертний» і «Над Дніпром» — три п’єси про життя українського народу і про його культуру, я вважав би себе людиною, що чесно виповнила своє життя. Для цього потрібно півтора-два роки.
<...>
Під час трагедії Шостої армії один з командирів вирвався з оточення, а решта — в кілька сот чи тисяч билася в кільці. Командир благав послати туди зразу ж танки чи артилерію, це було близько і без всякого сумніву можна було вирвати цю решту з ворожої пастки. Командир був стомлений, поранений. Він благав, хвилювався, плакав, так йому хотілося врятувати товаришів. Його тут же заарештували наші прокуратори, боячись, бачите, чи не шпик він.
— Я не шпик, клянуся, ні. Я перший і єдиний, що вирвався!
Йому не повірили, посадили, допитали і погубили оту решту. Зате пильність була проявлена. Ай, горе, горе. Добре, що тим командиром був не я. Я б через п’ять років, а застрелив би отих холоднодухих проклятих чинів — ворогів народу, що були ворогами народу, є і будуть.
Народ мій український чесний, тихий і роботящий, що ніколи в житті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, спантеличений, обездолений в арійській катівні. Болить у мене серце день і ніч.
<...>
У Білгороді вісімдесят процентів молодих жінок повиходили заміж за німців. Ми будемо їх карати за це. Ми не порвемо на собі волосся, не згоримо від сорому, не подумаєм над своїм убозтвом у справах виховання, ми розстріляємо зрадників і безбатченків, яких ми самі наплодили.
Тема для оповідання разюча. Це драма наших днів. Драма нашої епохи. Це ще дуже небагато хто розуміє.
Ось і Россош, істинно російське місто, де населення чомусь розмовляє по-українському. Кілька сот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже діти всі говорять по-російськи.