ЛУ СІНЬ - 鲁迅
ЩОДЕННИК БОЖЕВІЛЬНОГО - 狂人日记
Переклад з китайської Лідії ГОЛУБНИЧОЇ
Два брати, що їх імен я не буду називати, в минулому, коли ми вчилися в середній школі, були моїми добрими приятелями. Розлучилися ми дуже давно і зв’язки між нами поступово заникли. Нещодавно ж я випадково почув, що один з них тяжко захворів. Якраз тоді я повертався в рідну околицю і, коли по дорозі я заїхав відвідати їх, мене зустрів тільки один із них — старший. Він розповів мені, що хворим був його молодший брат.
«Я вдячний вам за те, що ви так здалеку завітали до нас, щоб з нами побачитися. Але мій брат давно вже одужав і поїхав в одне місце кандидатом на урядову посаду». Потім з усмішкою на устах він витяг два зшитки щоденника і сказав, щоб я їх прочитав, бо з них можна побачити, як його брат почувався під час хвороби. Старому другові, мовляв, такий щоденник довіряти можна. Щоденник я взяв і, повернувшися додому та перечитавши його, прийшов до висновку, що хворий мав щось подібне до паранойї чи якогось комплексу переслідування. Записи в щоденнику були надмірно плутаними й непослідовними. Було в ньому чимало просто абсурдних тверджень, а також не було зазначено ні днів, ні місяців. По різному кольору чорнила та по змінах у каліграфії я переконався, що запис зроблено не в один час. Та подекуди в щоденнику були й розділи, які на загал мали деякий зв’язок і сенс. Я зібрав ці розділи й переписав, щоб дати лікарям на дослідження. У щоденнику я не виправив нічого, а змінив тільки імена людей, хоч це й не має жодного значення, бо були вони нікому не відомими селянами. Що ж стосується назви щоденника, то сам хворий після одужання назвав його так, а я її залишив без змін.
(Л. С. — 2 квітня 1918)
І
Місяць сьогодні напрочуд ясний.
Вже понад тридцять років я його не бачив, а нині, як побачив, відчув на душі піднесення. Аж тоді я збагнув, що всі ці тридцять років я прожив у темряві. Проте я мушу бути дуже обережним! Аджеж не знічев’я зиркнув на мене аж двічі отой пес із садиби Чжао?
Мої побоювання не без підстав...
II
Нині ніч цілком безмісячна і я знаю, що це віщує щось недобре. Вранці, як я, озираючись довкола, вийшов з двору, вираз очей вельмишановного пана Чжао видався мені надто дивним. Здавалося, що він злякався мене, або збирався мене вбити. На вулиці стояв ще гурт людей, які шепталися про мене, але й боялися, щоб я цього не помітив. І так поводилися всі люди, яких я зустрічав по дорозі, а найлихіший з них, вишкіривши до мене зуби, засміявся. З голови до ніг мене пронизав холод, бо я збагнув, що вони вже все для мене належно підготували.
Та я не злякався і, ніби нічого не сталося, пішов далі. Гурт дітлахів поперед мене також обговорював мене. Вираз їх очей був такий самий, як у пана Чжао, а колір облич — мертво-сталевий. Я міркував: що я злого зробив цим дітям, що вони теж так супроти мене поводяться? Я не витримав і голосно гукнув: «Скажіть же ви мені!» Вони ж однак розбіглися.
Я міркував: що я злого зробив вельмишановному панові Чжао, що злого зробив я людям на вулиці? Єдине, що вчинив я поганого, сталося двадцять років тому, коли я потоптав книгу боргових записів пана Ґу Дзьо (*«Ґу Дзьо» означає «давні часи», а так людей не йменують. Можливо, що Лу Оінь мав на увазі натякнути на старі февдальні порядки, проти яких бунтувався «божевільний») за старі роки, і пан Ґу Дзьо був тим вельми невдоволений. Хоча вельмишановний пан Чжао й не був з ним знайомий, та певно до нього долинула про це звістка, і він, носячи в серці образу за несправедливість, заподіяну мною панові Ґу Дзьо, змовився з людьми на вулиці, щоб вони ставилися до мене вороже. Але ж чому діти проти мене? їх же тоді ще й на світі не було... Чому й вони тепер, витріщивши очі, так дивно дивляться на мене, немов бояться мене, або хочуть мене вбити?! Це мене справді лякає, дивує і ранить серце...
Я вже розумію. Це так їх навчили їхні батьки!
III
Ночами ніяк не можу заснути... Щоб щось зрозуміти, треба все обміркувати й продумати!
Між тими, що я вчора бачив, були й люди, яких замикав у колодки повітовий урядник; також були такі, що скуштували ляпаса у шляхтичів; такі, чиїх жінок привласнили поліцаї; і батьки яких були до смерти зацьковані лихварями... Та тоді їхні обличчя не виражали такого жаху й жорстокости, як учора.
Найдивнішою мені, однак, здалася та жінка вчора на вулиці. Вона била свого сина, промовляючи: «Чортеня ти мале! Ох і вкусила б я тебе, щоб зігнати свою злість!» Очі ж її одначе бути наставлені на мене. Я був заскочений і перелякався так, що не міг цього приховати. Юрба людей на вулиці з мертво-сталевими обличчями й вишкіреними іклами розреготалася. Але тоді підбіг до мене Чень Лао-у і потяг мене силоміць додому.