VIII
Власне кажучи, оці моральні принципи вони повинні б знати давним-давно...
Зненацька зайшов якийсь чоловік. На вік йому було років з двадцять. Рис його обличчя я не міг розглядіти, але воно сяяло усмішкою. Однак, коли він, вітаючись, став навпроти мене, його усмішка здалася мені нещирою. Я одразу запитав його: «Чи це правильно — Їсти людей?
Продовжуючи посміхатись, він відповів: «Коли рік не голодний, то як можна їсти людей?»
У ту ж мить я збагнув, що він також з тієї зграї і полюбляє людоїдство. Тоді моя хоробрість зросла стократ і я вперто взяв його на допит:
«Але таки, чи правильно це?»
«Навіщо питати про такі речі? Ти справді вмієш... жартувати ... Сьогодні гарно надворі».
«Погода то гарна, і місяць світить ясно. Але я все одно хочу вас запитати, чи правильно це?»
Він уже не вважав, що це правильно, і, плутаючися, відповів: «Ні...»
«Неправильно? То чому ж, все таки, вони їх їдять?»
«Такого не буває ...»
«Не буває? Зараз їдять людей у селі Вовченята. Крім того, ще й в усіх книжках про це написано яскраво-червоним шрифтом!»
Вираз його обличчя змінився, воно стало мертво-сталевим. Вп’явшись у мене очима, він промовив: «Можливо й буває таке... Зрештою, так було споконвіку».
«Якщо так було споконвіку, то, значить, це правильно?»
«Я з вами не сперечаюсь про ці моральні принципи. Взагалі ви не повинні про це говорити. А коли ви вже заговорили про це, то не маєте рації ...»
Я підскочив, витріщив очі, але чоловіка цього вже не бачив. Усе моє тіло обілляв піт. Він далеко молодший віком за мого старшого брата, але, на диво, був також у тій зграї. Напевно, цьому навчили його першими його батьки, і я побоююсь, що він уже і свого сина навчив. Тому навіть малі діти — і ті дивляться на мене вовчими очима.
IX
Самі прагнуть їсти інших людей і в той же час бояться, що їх з’їдять інші. Всі вони поглядають один на одного з глибокою підозрою, зиркають один на одного з-під лоба...
Якби вони позбулися оцих думок і працювали, ходили, їли, спали спокійно, яким би приємним стало життя! До цього тільки один крок. Але вони усі — батьки й діти, чоловіки й жінки, друзі, вчителі й учні, вороги і навіть цілком незнайомі один одному — всі вони об’єдналися в цю зграю і взаємно себе силоміць переконують, один одного тягнуть і стримують, але до смерти затято не хочуть зробити цього кроку.
X
Удосвіта я пішов шукати свого брата. Він стояв у дворі, під дверима світлиці, і дивився на небо. Я зайшов ззаду, став у дверях і винятково спокійно та лагідно звернувся до нього:
«Старший брате, я маю щось тобі сказати».
«Ну то кажи», — обернувся він зразу до мене й кивнув головою.
«У мене тільки кілька слів, але мені тяжко їх висловити. Брате, мабуть, спочатку всі дикуни трохи займалися людоїдством. Пізніше, тому що їх думки перестали бути однаковими, деякі з них покинули людожерство і намагалися виправитись та стати добрими людьми. І вони стали людьми, справжніми людьми. Однак деякі все ще продовжують жерти людей. Вони подібні до хробаків. Деякі еволюціонували й перетворилися на риб, птахів, мавп і кінець-кінцем — на людей. Інші ж не схотіли виправитися і залишилися ще й досі на щаблі хробаків. Як соромно повинно бути людожерам у порівнянні з нелюдожерами! Я боюсь, що, мабуть, далеко-далеко більше, ніж соромно хробакам, коли порівнюють себе з мавпами... I-Я зварив свого власного сина і віддав його Цзє і Чжоу (* І-Я був кухарем князя Хуаня в царстві Ці, в VII стол. перед н. Хр. Коли князь заявив, що перекуштував уже всі страви на світі, крім ва реного немовляти, I-Я одразу зварив йому свого сина. Так кажуть старі історичні книги. Божевільний наплутав, коли говорив про Цзє і Чжоу, тиранів, що правили й жили значно раніше. (Л. У.)), щоб ті його з’їли. Це стара історія. І хто б міг подумати, що люди їли людей від часу, коли Бань Ґу (* творець світу в китайській мітології) відділив небо від землі і створив світ, аж до сина I-Я; від сина I-Я аж до часів Сюй Ci-ліня (* Сюй Сі-лінь — атентатник, що вбив 1907 року манджурського губернатора провінції Аньгуей. У нього вирвано печінку та серце і кинуто охороні губернатора на з’їдження, мабуть, для того, щоб її покарати за недогляд) люди продовжували їсти людей; і далі їли аж до часу, коли в селі Вовченята схоплено односельчанина. Минулого року, коли в місті було страчено од ного в’язня, знайшовся один хворий на сухоти, що вмочав пирога у кров забитого й смоктав його (*Були китайці, що вірили в те, що людська кров вилікує від сухот)... Вони хочуть мене з’їсти, але ти сам, ясна річ, не можеш тому запобігти. Але нащо було тобі вступати до змовників? Що тільки людоїди не можуть зробити: вони можуть з’їсти мене, але також можуть з’їсти й тебе, і один одного у своїй зграї. Проте досить зробити один крок, досить виправитись, як зразу серед людства запанує мир і спокій. Хоча воно й завжди було отак, проте ми могли б сьогодні стати надзвичайно добрими людьми. Скажеш, що це неможливе?! Брате, я вірю, що ти можеш це сказати. Адже позавчора приходив орендар і прохав знизити йому ренту, а ти сказав, що це неможливо ...»