Спочатку він тільки холодно посміхався, а далі його очі стали світитися лютим блиском. Коли ж я викрив їхні таємниці, все його обличчя набрало мертво-сталевого кольору. За брамою стояла юрба людей. Вельмишановний пан Чжао із своїм собакою був там також. Повитягавши голови та шиї, вони підглядали і намагалися втиснутися в браму. У декого обличчя не можна було розглядіти; вони були немов прикриті пов’язками. Інші ж, як і раніше, вишкірювали ікла на мертво-сталевих обличчях і, прикривши долонею рота, підсміхалися. Я знав, що всі вони одна зграя, усі вони людожери. Але я також знав, що їхні переконання не були однаковими. Одні з них вважали, що споконвіку було так, що їли людей, і тому так мусить бути й далі. Інші ж розуміли, що вони не повинні їсти людей, але їм і далі хотілося їх їсти. До того ж вони боялися, що інші викриють їх. Тому, почувши мої слова, вони ще більше розізлилися. Однак, прикриваючи рота долонею, вони холодно підсміхалися.
У цей час мій старший брат також раптом розлютився і голосно закричав: «Геть звідси, всі! Що, ви не бачили божевільного? »
Тоді я зрозумів ще одну їхню хитрість. Хіба тільки те, що вони не хотіли змінитися? Та вони вже давно все влаштували. Вони наперед підготувалися, щоб приліпити мені наличку божевільного! У майбутньому, коли мене з’їдять, їм не тільки нічого не станеться за те, але навіть ще й знайдуться такі, які будуть їм за це вдячні. Розповідав же орендар, що коли в їхньому селі з’їли того лихого чоловіка, то якраз так і було. Це їхній старий трюк!
Розлючений, як і всі інші, Чень Лао-у підбіг до мене, але як він не намагався заткнути мені рота, я вперто хотів гукнути цій юрбі: «Ви можете змінитися, але починайте щиросердно! Ви повинні знати, що в майбутньому людожерам не буде місця на світі. Якщо ви не поправитеся, ви пожерете один одного. Навіть якби вас народжувалося багато, все одно вас усіх знищать справжні люди так, як мисливці винищують вовків! Так як хробаків!»
Зграю розігнав Чень Лao-y. Брат також не знати куди подівся. Чень Лао-у намовляв мене повернутися до хати. У кімнаті все було в непроглядній тьмі. Бантини і сволок захиталися над моєю головою, стали збільшуватися, а далі навалилися на мене.
Від величезного тягару я не міг рушитися. Вони хотіли вбити мене, але я зрозумів, що цей тягар не справжній, і я став вилазити з-під нього так, що все моє тіло вкрилося потом. Не зважаючи на все, я вперто хотів кричати: «Негайно виправляйтеся! І починайте щиросердно! Ви повинні знати, що в майбутньому людожерам не буде місця...»
XI
Ні сонце не сходить, ні двері не відчиняються, а їсти дають двічі на день.
Як тільки я беру палички для їжі, я одразу ж пригадую свого старшого брата. Я знаю, з якої причини померла моя молодша сестра: це також він її згубив. У той час моїй сестричці було лише п’ять років. Її милий, жалісливий образ завжди ще стоїть перед моїми очима. Мати ридала без упину, а він умовляв її перестати плакати. Мабуть, тому, що сам з’їв сестру, коли мати починала плакати, він почував себе трохи ніяково... Якби лише він міг почуватися ніяково...
Молодшу сестру з’їв старший брат, але я не знаю, чи мати зрозуміла це ...
Мабуть, мати теж знала, але коли плакала, то не казала про це. Мабуть, вона теж уважала, що так має й бути. Пригадую, коли мені було ще чотири чи п’ять років, я сидів у затишку під світлицею. Брат тоді сказав, що коли батько чи мати захворіє, син повинен відрізати з себе шматок м’яса, зварити його й запропонувати їм попоїсти. Тільки тоді він уважається доброю людиною, добрим сином. Мати не заперечувала. Але коли з’їсти шматок, то можна з’їсти й цілу людину. Однак, коли я тепер починаю думати про те, як вона тоді плакала, то це справді ранить моє серце. Це справді дивна річ!
XII
Я більше не в стані думати.
Лише тепер я зрозумів, що роками я жив там, де впродовж чотирьох тисяч літ існувало людоїдство. Смерть моєї маленької сестри настала якраз тоді, коли мій старший брат станув на чолі нашої родини, і немає певности, що він потайки не кинув її м’яса до нашої страви.