Я притиснувся до ніг незнайомої старої, закрив очі і тихенько-тихенько вищав: море! Золоте моє море… Ну, припини, ну, втихомирся! Я ніколи більше не поїду. Я маленький фокс, нещасне собача, за що ти на мене гніваєшся? Я ніколи тебе не чіпав, ніколи на тебе не гавкав (ух, як я брехав!)…
Ага, так воно тобі й стихне. І от я вийшов із себе. Стрибнув на лавку, повернувся до моря спиною і наступив лапою на рятувальне коло. На всякий випадок, якби довелося рятувати Зіну, її тата і капітана. Кухар нехай тоне… Злий фокс. Навіщо я пишу таку гидоту? Врятував би й кухаря, пес із ним…
Все? Ні, не все! Жадібні сухопутні люди не знають уже, що й вигадати. Мало їм берега, лісу, поля, шосе. Літати їм треба! Сіли на бензинову етажерку… і полетіли. Навіть глянути страшно. Але ж літають окремі божевільні, у них, видно, нема батьків, і нікому їх зупинити. А морем катаються всі: діти, мами, татусі, дідусі і навіть немовлята. Ото доля («доля» — це як великий злий кажан) їх і карає…
Гойдались — догойдались. Собаки, кажуть, себе погано ведуть. Ага! Собаки… Подивились би ви, як ведуть себе на пароплаві люди в нових костюмчиках, з новими хустинками в кишенях, коли починається хитавиця!
Я заплющував очі, намагався не дихати, нюхав лимонну шкірку… Бр-р-р!
Але Зіна — молодець. І її тато — молодець. І капітан — молодець. А я… краще не питайте.
Коли забовваніла земля, люба зелена земля, тверда земля з будиночками, песиками, м’ясними крамничками і купальними будками, я завищав так пронизливо, що перекричав гудок пароплава.
Присягаюся і даю чесне собаче слово, що лапи моєї ніколи на пароплаві більше не буде! Чому мене всюди за собою тягають?.. Завтра Зінин тато влаштує прогулянку на хмарах, то я з ним літати повинен?!
Пардон! Сіль ву пле!
Ага! Так і знав. Цей неможливий тато підчепив рибалку і замовляє йому на завтрашню ніч барку* з місяцем і риболовлею…
Море сьогодні, щоправда, тихе, — знаємо ми цю тишу. Але в кімнаті ще тихіше. Підлога не хитається, стеля не перевертається, піна не лізе у вікно, і люди довкола не зеленіють і не жовтіють. Бр-р-р!..
Старий морський вовк — фокс Міккі
Розділ 12. Повертаюся в Париж і ставлю велику крапку
На веранді стояли валізи: зі свинячої, крокодилячої шкіри і одна маленька… бр-р-р!.. здається, з собачої. В палісаднику жовте листя танцювало фокстрот.
Я побіг до океану: прощавай!
«Бумс!» Фі, який неґречний. З ним прощаються, а він водою в морду…
Від полотняних купальних будок самі ребра лишилися.
Небо — кольору брудного пса. Айстри звисають головами донизу: сумують. Прощавайте, до побачення! Хоча ви і без запаху, але я вас ніколи, ніколи не забуду…
Попрощався з лісом. Він, видно, нічого не зрозумів: зашумів, залопотів… Що йому маленький, живий Міккі?
Попрощався з продавчинею. Вона так само невесела. Сезон закінчився, а тухла кілька так і не продалася.
Валізи всю дорогу штовхалися і заважали мені думати. Зіна серйозна, як покараний папуга. Виросла, засмагла. В голові уроки, подруги і наклейки — на мене жодного разу не глянула..
І не треба! Що це за любов така по сезонах? Подружуся в Парижі з яким-небудь порядним фоксом — і «жодних іспанців» (дуже люблю дурні людські слова повторювати!)
Приїхали. Риїхали. Иїхали. Їхали. Хали. Али. Ли. И…
Це я так навмисне пишу, бо лапа зовсім отерпла.
Консьєржчина собачка подивилася на мене з порога і відвернулася. Герцогиня яка! Добре… Я також умію носа дерти. От повезуть мене на собачу виставку, дістану золоту медаль, а ти лускай від заздрості в консьєржчинім барлогу.
Зовсім відзвичаївся від меблів. Тут буфет, там півбуфет, ліжка — ширші за пароплав, хоч би драбинки до них приставили… Яке паскудство! А вони ще хочуть внизу у мебляра стару шифоньєрку* купити. З червоного дерева. Та хоч бузкового — гріш їй ціна.
Ах, як тісно в помешканні! Горизонт перед носом, ліс у трьох вазонах, перестрибнути можна. Кухарка сердита і все губи мазюкає. От візьму і з’їм твою помаду, будеш з білими губами ходити!
На балконі коричневі листочки корчаться і шарудять. Горобець один до нас унадився прилітати. Я йому булочку накришив, а він довкола мого носа стрибає і клює. Вчора з нудьги ми з ним побалакали.
— Ти де живеш, пташко?
— А повсюди.
— Ну, як повсюди?.. Мама і тато в тебе є?
— Мама в іншому районі, а тато в Сен-Клу* полетів…