— Що ж ти сама робиш?
— Стрибаю. Над сквериком політаю, на гілочці посиджу. Ось ти у мене завівся, крихтами годуєш. Гарно!
— Не холодно тобі? Бо ж осінь…
— Дивак, та я ж уся на пуху. Чи-чирк! Горобці на розі чубляться… Еге-гей, стривайте! Я також почубитися хочу…
Фурх — і полетів. Боже мій, Боже мій, чому в мене немає крил?
Тремчу, тремчу, а користі мало. Центральне опалення вчора зашипіло, я тільки спинку погрів, а воно зупинилося. Проба була. Через два тижні його заведуть на всю зиму. А я що ж, два тижні маю дрижаки ловити?
Спати хочеться страшенно. Вдень сплю, увечері сплю, вночі… також сплю.
Зіна каже, що в мене сонна хвороба.
Мама каже, що в мене собача старість. Музична вчителька каже, що в мене чума… Гав! На одного собаку стільки болячок?!
А в мене просто туга.
Дуже мені потрібна ваша осінь і зима в помешканні з шифоньєрками!
І зошит мій закінчується. І писати нема про що…
У-у! Був би я ведмедем, пішов би до лісу, ліг у барліг, вимазав лапу медом і смоктав би її до самої весни…
Сьогодні на балкон потрапив шматочок сонця: я на нього влігся, а воно з-під мене втекло. Ох, Боже ти мій!
Поки не забув, треба записати вчорашній сон: наче всі ми, я і решта сімейства, їдемо на південь, в Канн. Бог із ним, із зимовим Парижем! І наче Зіна з мамою пішли в закусочний вагон снідати… Тато заснув (він завжди в потязі спить), і так гірко мені стало!.. Чому мене не взяли зі собою? А із саквояжа начебто хтось огидним котячим голосом нявкнув: «Тому що собак у вагон-ресторан не пускають. Котів усюди пускають, а собак, ох, облиште!»
І я розлютився, саквояж зубами схопив і… прокинувся.
Гортав свої сторіночки. А раптом би їх хтось надрукував?! З моїм портретом і ав-то-гра-фом?!
Потрапила би моя книжка до лапок якоїсь дівчинки в зеленій суконочці… Сіла би вона біля каміна з моєю книгою, читала би, гортала і посміхалася. І в кожному домі, де лишень є маленькі ніжки з бантиками і без бантиків, знали би моє ім’я: Міккі!
Зіна спить, годинник цокає. Консьєржка хропе — о! — я і через підлогу чую…
До побачення, зошите, до побачення, літо, до побачення, діти — хлопчики і дівчатка, тати і мами, дідусі і бабусі…
Хотів заплакати, а замість того чхнув.
Ставлю велику, велику крапку. Гав! Знову мене блоха вкусила!.. Такої зворушливої миті…
Кровопивця собача!
Друг усіх дітей,
скромний і сонний фокс Міккі
1924-1927
Про автора
Саша Чорний — це насправді псевдонім Олександра Михайловича Глікберга, російського поета, прозаїка, перекладача, що народився в єврейській родині міста Одеса 1 жовтня 1880 року. Його змалечку називали Сашою Чорним, адже одного з його рідних братів також звали Олександром. Отож хлопців розрізняли за кольором волосся: один Сашко був брюнетом, інший — блондином.
Раннє дитинство він провів у містечку Біла Церква. Сім’я була багатодітною, дітьми ніхто не опікувався: ні батько, котрий був провізором, тобто займався аптечною справою і дуже рідко бував удома, ні мати, котра мала неврівноважений істеричний характер. Отож Сашко почувався покинутим, вчився абияк і його не раз відраховували зі школи за погані оцінки.
Дійшло до того, що у п’ятнадцятирічному віці він утік із дому та вирушив до Петербурга шукати кращої долі. Там добряче набідувався та став писати батькам листи з проханням допомогти. Відповіді, однак, не отримав. Якби не доброта сторонньої людини, не знати, чи взагалі би не загинув. Щасливий випадок допоміг Олександру Глікбергу: один журналіст написав про покинутого напризволяще хлопчика статтю, що вийшла друком у популярній петербурзькій газеті «Син Вітчизни». Її прочитав житомирський чиновник Костянтин Костянтинович Роше, який незадовго до того втратив сина. Цей милосердний чоловік забрав Сашу до себе. Так хлопець наприкінці 1898 року опинився в Житомирі, що став для нього рідним домом. З того моменту життя Саші змінилося на краще. Його названий батько пристрасно захоплювався поезією, що передалось і сину-приймакові.
У 1900 році Олександра забрали до війська, і прослужив він два роки в тому ж Житомирі, у 18-му Вологодському полку. Потім звільнився в запас і працював на митниці в містечку Новоселиці, на кордоні з Австро-Угорською імперією. Далі знову повернуся до Житомира, де дописував до газети «Волинський вісник».