Тумани — тумани — тумани. Грязюка — грязюка — грязюка. І раптом потягне теплом. Налетять звідусіль шалені птахи. Небо стане, як випрана Зінина блакитна спідничка, і на чорних пали-цях з’являться зелені грудочки. Потім вони луснуть, розгорнуться і зацвітуть… Ох, гарно! Це називається — весна.
Дерева, он навіть старі, молодіють щовесни. А люди і дорослі пси — ніколи. Чому? От Зінин дядько зовсім лисий, уся шерсть з голови облізла, точнісінько більярдна куля. А якби раптом у нього навесні на черепі зелена травичка виросла? І квіточки?
Або щоб у кожного собаки у квітні на кінчи-ку хвоста пуп’янок розпускався?..
Все б я на світі переінакшив. Але що під силу маленькому фоксу?
А в домі — гармидер. Ух, як від нього чхаєш! Я вже до кімнат і не заходжу. Лежу на веранді а лапою тру носа. Адже я завжди ходжу босоніж, до лап і пристає. Просто нещастя!
Зіна збирає свої книжки і нявчить. Братик її лежить у своєму возику перед клумбою і вищить, немов цуценя. І лише я, фокс Міккі, кашляю, як людина, скромно і ввічливо: у мене бронхіт. Хай, хай збирається. Нізащо я в Париж не поїду. Ну що там у Парижі, подумайте? Був одного разу, возили до собачого лікаря. Вулиць — мільйон, а мільйон — це більше, ніж десять. Куди не глянеш — ноги, ноги і ноги. Автомобілі, як п’яні носороги, летять, хриплять — і всі на мене!.. Я вже Зіниної спідниці із зубів не випускав. Ланцюжок тягне, намордник тисне. Як вони можуть жити в такому карусельному місті?!
Нізащо! Щоб я сидів біля вікна і дивився на вивіску з дамською ногою? Щоб мене консьєржка називала «поросятком»? Щоб мене ганяли з крісел і з дивана?! Щоб мені нагадували, що я розводжу в домі бліх?! Я ж їх не фабрикую — вони самі розводяться…
О, які там паскудні собаки! Бульдоги з розчепіреними лапами, вивернутими мордами і закушеними язиками; смугасті доги, схожі на м’ясників; мопси на подобі жаб, зашитих у собачу шкуру; болоночки — волохаті комахи з обвислими вухами і мокрими очима…
Фу! Гав-гав! Чому ці собаки такі різні, а кішки всі на один фасон? І знаєте — це, зрештою, Зіна сказала, — вони всі схожі одне на одного: хазяї на своїх собак і собаки на своїх хазяїв. А Міккі та Зіна? Що ж, і ми схожі, лишень бантики у нас різні: у неї зелений, а в мене жовтий.
Ох, як із дверей дме! Пальто на дивані, а вкритися не вмію. Ні, що не кажи — руки іноді річ потрібна.
Вантажівка забрала речі. У їдальні — папери та сміття. Навіщо ці люди переїжджають з місця на місце? Справи, уроки, квартира… «Собаче життя!» — каже Зінин тато. Та ні, собаче краще, дозвольте мені про це міркувати.
Мене залишають. Подружуся з дворовим псом, нічого не поробиш. Зіна каже, щоб я не плакав, обіцяє раз на тиждень приїжджати, якщо я буду себе добре поводити. Буду! Дуже її люблю: я її сьогодні лизнув просто в око, а вона мене в ніс. Чудесна дівчинка!
Садівнику наказали мене годувати. Хай спробує не годувати — я йому всі пляшки переб’ю! Та й м’ясник мене любить: кожного разу, коли приїжджає, що-небудь дасть. Кошенята виросли, швидко це в них робиться… Зовсім мене забули і ганяють по парку як оглашенні* (що це таке «оглашенні»?). Доведеться з ними подружитися…
Та найобразливіше — закінчується мій останній огризок олівця. А з письмового столу все прибрали. Ах, чому я не здогадався взяти про запас! Прощавай, мій щоденнику…
Я вже Зіну так благав, так благав — за сукню смикав, перед письмовим столом служив, та вона не розуміє і все мені шоколадки в писок тицяє, от лихо! Без рук важко, без язика — як без лап!..
Мій золото-срібно-діамантовий зошит. Засуну тебе під шафу, лежи там до наступної весни… Ай-ай! Гав! Зіна помітила, що я пишу… Іде до мене! Відніма…
Розділ 5. Я сам
В домі нема нікого. У всі щілини дме собачий вітер (чому собачий?). Взагалі, вітер дурень: дме в безлистім парку, а там і зірвати нема чого. Надворі ще якось із ним даю собі раду: стану спиною до вітру, головою донизу, ноги розставлю — і «начхати», як каже садівник. А в кімнаті від цього бандита не сховатися. Вривається з-під дверей, крізь віконні щілинки, крізь камінний комин, і так пищить, і так скулить, і так підвиває, наче його мама була собакою. Ні морди, ні пельки, ні живота, ні задка в нього нема. Чим він дме — не втямлю… Залізаю під диванну подушку, закриваю очі та намагаюся не слухати.
Віддав би цілу чашку з вівсянкою (жахлива бридота!), якби мені хтось пояснив, навіщо осінь, навіщо зима? На алеї така непролазна багнюка, яку я бачив лише під носорогом у зоологічному саду. Мокро. Голі гілки ляскають одна об одну і чхають. Ворона, облізле опудало, дражниться: кра! — чому тебе не взяли до міста?