Тутешнє море люди чомусь називають океаном.
Я було якось погнався за морем, коли воно відходило, але Зіна прив’язала мене панчохою до лавки. Яка недопитлива дівчинка!
Учора познайомився в російському пансіоні з кухаркою Дарією Галактіонівною. Руки в неї товсті, мов італійська ковбаса, але взагалі вона мила. Називає мене Микитою і все бурчить, що я з пляжу до кухні їй піску на лапах наношу.
Пісок вимести легко! Подумаєш!..
Їжа так собі. Хоча я не цікавлюся: діти мене годують шоколадом, котлетками і чим душа забажає. Зіна все просить, щоб я багато не їв, а то в мене станеться ожиріння серця і мене доведеться везти до Марієнбада. А що якби був курорт для фоксів? Фоксенбад! От би відкрити там собачий кінематограф… Собачі перегони, собачу рулетку, собачу санаторію для подагричних* бульдогів… вмираю від злості! Чому, чому, чому для нас нічого не роблять?
Кішок тут нема. Жодної кицьки. Ані пів кицьки. Ані чверть кицьки… Невже вони всі пішли на котлетки? Бр-р-р! Ні, ні, я бігав на кухню, дивився: кури, теляче м’ясо, баранина… А то би я утік з курорту світ за очі!
Зіна вчора влаштувала мені місячне затемнення. Місяць був таким круглим, величезним, блідим… Точнісінько як черево в нашого господаря пансіону. Я замислився, засумував і трішечки підвив. Якісь дві-три нотки… А Зіна взя-ла й одягла мені на голову купальні штани.
— Ти, каже, не маєш права після десятої вити!
Ну, по-перше, в мене нема годинника, і навіть кишені для нього нема… А по-друге… настрій від годинника не залежить.
Хотів надіслати Кікі вітальну картку… Але консьєржка ревнива — не передасть.
Чудесний, дивовижний
фокс Міккі
Розділ 8. В Зоологічному саду
Зінин тато завжди має «справи». У людей так заведено — за все потрібно платити. За віллу, за парасольку, за м’ясо, за булки, за нашийник… і навіть, кажуть, скоро на фоксів подвійний податок буде.
А щоб платити — потрібні гроші. Гроші бувають круглі, металеві, з дірочками — це «су*». Круглі без дірочок — це франки*. Ну і там усілякі паперові. Паперові чомусь дорожчі і починаються з п’яти франків. Гроші ці якось «падають», «піднімаються» — цілком дурна історія, але я не людина, і мене це не стосується.
Так ось, щоб мати гроші, треба робити «справи». Зрозуміли?
І Зінин тато поїхав на тиждень до Парижа, узяв зі собою Зіну, а Зіна — мене.
І поки її тато «бігав» по справах (він чомусь по справах завжди бігає, ніколи не ходить), Зіна взяла мене на ланцюжок, сіла в таксі (чому воно так гидко пахне?) і поїхала в Зоологічний сад.
Сад! Зовсім не сад, а просто в’язниця для нещасних тварин. Стривайте хвилинку: у мене на спині сидить блоха… піймаю і розкажу все до ладу.
Коли я був зовсім куцим щеням, Зіна мені про цей сад розповідала: «Який там носоріг! І яке під ним багно! А ти, Міккі, не хочеш умиватися… Соромно!» І все неправда.
Носорога нема. Або пропав з нудьги, або ж утік до міста і ховається в метро, поки його не роздавлять…
Та зате бачив верблюда. Він схожий на нашу консьєржку, лише губа більша і з усіх боків шерсть. Мало йому горба на спині, так у нього навіть коліна горбаті! Їсть колючки і, здається, п’є оцет. Я б його грамофонними голками нагодував! Він, негідник, коли Зіна дала йому булочку, фиркнув, булку ум’яв і плюнув їй на бант! Був би ти на волі, побачив би в мене…
Біла ведмедиця дуже мила. Сидить у кам’яній ванні і зітхає. Які ж свині! Хоч би її на лід посадили чи на морозиво, їй же гаряче!
Маленький хлопчик кинув їй бісквіт. Вона вилізла, обтрусилася, ввічливо приклала лапку до чола і з’їла. Ага, аякже, буде вона ситою! І хлопчик другий бісквіт їй на дрібні шматочки накришив: боявся, видно, щоб вона не подавилася. Горобці все й склювали. Ну за що, за що її тримають у тюрмі? Зіна має старого плюшевого ведмедика. Неодмінно завтра принесу і кину ведмедиці: нехай буде їй замість сина…
А мавп мені зовсім, зовсім не шкода! Вони страшні морди, і я їх взагалі не чіпав. Підійшов і лише трішки відвернувся вбік: препаскудно від них тхне… Кислою гумкою, тухлою кількою і ще якимсь маринованим поросячим гноєм.
Одна поглянула на мене і каже: «Дивися, який собачий виродок…»
Я? Гав, дурепо!