Я… виродок?! А ти що за одне?..
Побіжу до Зіни в шафку, понюхаю валеріановий корок. Як у мене серце калатає!..
Тигр — погань. Велика кицька і більш нічого! Уявляю, якби його пустити в молочарню. Цілісіньку балію вершків вип’є, не менше. А потім з’їсть молочарку і піде у Булонський ліс відпочивати.
Лев — славненький… Цілком самотній старигань. Під шкірою складки, лисий і навіть хвостом не дриґає. Зіна читала якось, що лев дуже любить, коли до нього в клітку посадити песика. П’ять розірве, а з шостим подружиться. Я гадаю, що краще бути… сьомим — і гуляти на волі.
Є ще якісь-там зубри. Волохаті, рогаті, голова копицею. Навіщо такі водяться? Ні бавитися з ними, ні носити їх на руках не можна… Взагалі, на світі багато зайвого.
Дикобраз, для прикладу. Ну куди він годиться? Камін ним чистити, чи що? Або кенгуру… На животі у нього портмоне, а в портмоне кенгуреня. А шкура в нього, здається, застібається на спині, як Зінин ліфчик.
Дурня!
Слава Богу, що я фокс! Собак у клітки не садять! Хоча слід було би: бульдогів та різних інших догів. Дуже несимпатичні собаки! І майже дикі. У нас навпроти живе бульдог Цезар, тож він завжди норовить перед нашими дверима напакостити. Треба було б йому відімстити. Як?.. Дуже просто. Адже в них так само є двері…
Людей у клітках не бачив. А от нашого садівника не завадило б посадити! З кухаркою разом! Написати: «Собачі вороги». І давати їм на день по головці капусти і по дві морквинки — більше ні-ні. Чому вони мене не годували? Чому самі крали і яйця, і вершки, і коньяк, а мене за кожну нещасну кісточку ногою шпигали?
Бачив змій. Одна, велика і довга, як пожежна кишка, глянула на мене і прошипіла: «Цього, мабуть, не проковтнути!» От потвора… Так тобі і дозволили живих фоксів ковтати!
Слон має два хвости — спереду і ззаду, а роги — в роті… І нехай мене сто разів переконують, що це «хобот» і «бивні», я кажу: хвіст і роги. Зіна вирішила, що якщо подивитися на мишу в телескоп, то вийде слон. А що таке телескоп, пес його знає!
Та-а-ак… Птахи, виявляється, бувають зростом з буфет. Страуси! І на хвості в них таке ж пір’я, як і в альбомі в Зіниної бабці на капелюсі. Це пір’я тепер більше не носять, молока страуси не дають, отже, треба їх просто засмажити, начинити каштанами і з’їсти! Ти б, Міккі, хотів страусову лапку погризти? Що ж, я не від того…
Пізно. Треба йти спати. А в голові каруселі: мавпячі задки, верблюжі горби, слонове пір’я і страусові хоботи…
Піду ще понюхаю валеріанового корка. Серце так і стукоче…
Як мотоциклет*…
Нудить! Гик… Де кухарчина умивальна чашка?!
Мокс Фіккі
Розділ 9. Як я заблукав
Олівець тремтить у моїх зубах… Ой, що сталося! У кінематографі це називається «трагедія», а по-моєму, ще гірше. Ми повернулися з Парижа на пляж, і я трішки одурів. Гасав попри усі кабінки, стрибав через дам, котрі відпочивали, обнюхував знайомих дітей — душечки! — і радісно гавкав. До біса Зоологічний сад, хай живе собача свобода!
І от… дострибався. Повернув до парку, пірнув у якийсь зелений провулок, втрапив у чужий город — розшматував старий черевик, — звідти в поле, звідтіль на шосе — і все загинуло! Я заблукав… Сів на камінь, затремтів і втратив «присутність духу». Досі не знаю, що таке ця «присутність»…
Обнюхав шосе: чужі підошви, пилюка, гума і автомобільні мастила… де моя вілла? Будиночки раптом стали схожі один на одного. Вилетів до моря — інше море! І небо не те, і берег пустий і шорсткий…
Старенькі і діти обдирали зі скелі устриці, ніхто на мене і не глянув. Ну звичайно, нікчемні устриці цікавіші за бездомного фокса! Пісок летить в очі. Очерет лепече якусь нісенітницю. Йому, дурневі, добре — приріс до місця, не заблукає…
Сльози горохом покотилися по морді. І найгірше: я голий! Нашийник лишився вдома, а на нашийнику моя адреса. Будь-яке дівча (я би вже постарався!) прочитало би її і відвело мене додому. Ух! Якби не відплив, я би, напевно, втопився…
Примітка: і був би великим дурнем, тому що я все-таки знайшовся.
Перед жовтим парканом біля палісадничка* прихилився до телефонного стовпа і опустив голову. Я бачив на картинці в такій позі заблукалого песика. Поза ця мені дуже сподобалася.
Що ж, я не помилився. У хвіртці з’явилася рожева пляма. Вийшла дівчинка (вони завжди добріші за хлопчиків) і присіла переді мною на стежці.
— Що з тобою, песику?
Я схлипнув і підняв праву лапку. Зрозуміло і без слів.
— Заблудилася? Хочеш до мене? Можливо, тебе ще й знайдуть… Мама в мене добра, а з татом упораємося.