Ця кімната була, напевно, обладнана для зборів. Декілька столів з лавами. За одним з них сиділи троє чоловіків. На вигляд, молоді, також одягнені в хутро. Напевно, всі тут віддають перевагу шкурам, як найкращому утримувачу тепла. Така сукня обмежує їхні рухи. Це не мій костюм, в який вшито синтетичні матеріали для утримання тепла під підкладку.
Всі троє дивились на мене з цікавістю і подивом. Одразу за мною зайшла незнайомка. Той чоловік, якого Я зустрів на дворі, підкидав дров у пѣч і сказав:
–
Дивіться. Нове обличчя. Навіть не сподіваєшся когось побачити і тут на тобі. Просто до оселі забрідає якийсь хлопчина. Дочко, дай гостеві щось поїсти. Голодний, мабуть, з дороги.
Дочка кивнула і пішла, як Я зрозумів, на кухню. Чоловік же підкинув ще кілька дерев’яшок у пѣч. Потім він підсів до трійці та сказав.
–
Ну, сідай, розповідай хто ти, звідки, як тут опинився?
Я подумав, що одразу розповідати правду не варто. Я сів за стіл напроти них та почав розповідати:
–
Я просто подорожую. Збіг обставин закинув мене в ваше місто. Навмисне не думав сюди забрідати.
–
Твоя доля не дуже тебе жаліє. Тут люди хочуть лише якомога скоріше втекти від холоду. – Сказав один з тих трьох. Я перевів погляд на нього:
–
Доля це лише результат вибору. – знову перевів погляд на того чоловіка. – Що сталось? Я бачу місто, яке колись було прекрасним, а зараз воно майже пусте. Покинуте поселення трохи вище в гору. Я думаю, ви на щось розраховували, коли селились в таких холодних місцях.
–
Мене ще більше цікавить звідки ти. Де ти був останні 50 років? Тут буяла зелень і співали пташки. А через тих атланів
ми замерзаємо.
–
Яких атланів?
–
Атлани – брати наші. Але їхні жреці стали високо задирати носа. Я не знаю всіх подробиць. Давно то було, і далеко звідси. Я лиш знаю, що з нашим Мідгардом щось не так через них. На півночі вже від холоду взагалі не вижити. Земля замерзає. Кажуть, на півдні більш сприятлива температура. Багато людей з нашого міста вже відправилось туди. Ми останні. І скоро теж покинемо рідні стіни. Занадто тяжко тут жити.
–
Вас багато?
–
Так. Це наш з дочкою будинок. Ми зазвичай збираємо громаду в ньому. Це брати Зеломисл, Семибор і Яровит. Вони живуть далі по вулиці. Крім нас ще декілька будинків. Загалом сорок буде.
В цей момент дочка принесла тарілку з супом. Ну,.. це на вигляд було як суп.
–
Тепер ми бажаємо почути твою розповідь.
–
Ще одне питання. Ви скоро вирушаєте звідси?
–
Досить скоро. В нас мало харчів. Завтра або післязавтра.
–
Я вирушу з вами. Сам Я тут точно пропаду.
–
Ну гаразд. Не кинемо ж ми тебе тут. Тобі пощастило прийти саме зараз. Промахнувся б на кілька днів і залишився б сам на сам з морозом. А зараз їж і розповідай. Мені здається, ти зовсім нетутешній. – Про удачу Я змовчав. Схоже всі тут звикли списувати свої невдачі на чужий рахунок.
–
Взагалі то, Я тут вперше. На Мідгарді вперше. – Почав Я розповідь.
–
Ти з небес?! В тебе є космічний корабель? – З подивом промовив Семибор. Я здивувався з його подиву.
–
Взагалі то так, а от ваших Я ніде не бачив.
–
Бо їх немає. – Відповів Зеломисл. – В наших краях ти більше їх не зустрінеш. Можливо, вони є на півдні. Ми з братами ніколи їх не бачили. Ти зможеш нас всіх забрати? Це було б чудово.
–
Так, було б… Але Я й сам не можу покинути це місце. Я здійснив аварійну посадку. Двигуни виведені з ладу. Я думав знайти тут механіка, або хоча б запчастини.
–
А знайшов лише лід. – В ці слова Зеломисл вклав всю скорботу, яка в нього була в серці і набралась не за одну мить.
–
Точно. – Від його слів мені стало не по собі. На мить мені здалось, що я не повернусь додому. Який би він не був.
–
Нічого. Хоча всі технологічно розвинені міста й були на півночі, Я, думаю, багато чого встигли перевезти. – Слова чоловіка вселяли надію. – Скоро прийдуть інші на збори. Вѣче присвячене подорожі. Ночувати можеш у нас. Я так розумію, все необхідне в тебе в тому мішку?
–
Так. Як вас називати?
–