Треба не забути ще змінити статус на «Зустрічається».
Сьогодні мало не проспала школу, не могла заснути до ранку. Будильник, як завжди, продзвенів тоді, коли я саме заснула. Ненавиджу будильники! Якщо рай існує, то в ньому точно немає жодного будильника! А в пеклі, мабуть, одне з покарань — вічно вставати під улюблену пісню, аж доки не зненавидиш її до ригачки!
Бабуся вже зібрала малих, хоч це мій обов'язок. Я зазирнула в холодильник, щоб зробити собі бутер, а там — торт. Це ж бабуся, мабуть, пекла його вночі, бо ввечері ще нічого не було…
Я сподівалася, що ніхто не згадає, що сьогодні за день… але хіба бабуся могла забути? Звісно, бо це ж МАМИН ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ. Якось бабуся забула про мій день, але про мамин вона ніколи не забуває. Мабуть, увечері посадить нас усіх за стіл і змушуватиме згадувати… «Пити, не цокаючись!» — як це все-таки бісить. З мамою завжди було так весело цокатися! І вона ніколи не сварила за розлите, і навіть дозволяла мені пробувати шампанське та вино на свята.
Мамин ДН завжди був особливим. Ми святково вдягалися, робили з мамою макіяж. Мама просила нафарбувати їй очі й губи. Казала, що не вміє рівно фарбуватися, а в мене талант. Ми пекли разом із нею торт, а Вадик прикрашав. А потім малявки задмухували свічки, і ніколи не могли задмухнути з першого разу. Це було так смішно! Але мама цитькала, щоб я не сміялася, хоч сама ледве стримувалася, я ж бачила… Наша мама… моя мама…
Я не можу говорити про неї. Не можу. Коли я хочу щось сказати, в мене в горлі ніби стає клубок. Це взагалі нормально?
А бабуся говорить, і говорить… І малі без кінця-краю розпитують: «А мама те? А мама се?», «А який у мами улюблений колір?», «А це мамина сукня чи твоя?», «А я схожа на маму?», «А як мама співала?», «А що мама казала?»,« А куди мама поїхала?», «А мама повернеться?», «А мама на небі?», «А нам можна до мами?» А-а-а-а-а, здається, в мене вибухне мозок!
Я НЕ ЗНАЮ! Якби ж я знала… У посольстві нам просто сказали, що вона померла. Серце зупинилося… Привезли попіл, в урні… А звідки ж я можу знати, що то була мама?
Взагалі я часто думаю про маму. Часом перед сном згадую, як вона приходила до мене в ліжко й обіймала. Казала, що втомилася і їй потрібні обіймашки. Я тоді бурчала, що мені потрібен «власний простір», але совалася й ми засинали разом, поки хтось із малих не приходив і не канючив, щоб мама прийшла до них. Так, наче їм потрібніше!
Це були наші останні місяці разом… А потім від малих пішов батько, а потім… мама поїхала. Ненавиджу її за це! Ми б щось придумали! Ми б знайшли їй роботу тут…
Я все це пишу, а клубок у горлі так і тисне. Навіть писати про маму тяжко… Добре, що мій щоденник нічого не каже і взагалі не «дивиться» на мене якимось проникливим поглядом. Не уявляю, як би я розповідала про маму дівчатам чи Паші. Звісно, Паша знає, що мама померла. Але він думає, що ми вже звикли. А ми… мабуть, ми ніколи не звикнемо.
Ось — сторінка вже зовсім мокра. Добре, що я не фарбувалася зранку. І добре, що все-таки вирішила не йти у школу. Паша надзвонював, але я вимкнула звук. Писав у чат, але я відписала, що хвора, без голосу і не можу говорити, тільки сплю.
А капучіно холодне… Ненавиджу. І цих людей, які втупилися очима в мій столик. Що, уроди, не бачили ніколи, як дівчина плаче?!!
Думаю, ніхто особливо не збідніє, якщо я піду, не заплативши. Я його зовсім не пила… Лишила записку, що не платитиму за холодне капучіно. Більше, мабуть, не варто йти в це кафе.
Я так давно сюди не писала — спершу реально не було часу, а потім якось розлінувалася (розлінилася? Чорт, знову треба лізти в гугл).
Коротко про все, що сталося за цей час:
1. У школі були «уроки профорієнтації», і я остаточно впевнилася в тому, що вища освіта — для лузерів, які не вміють заробляти.
Вони, мабуть, думають, що ми якісь ідіоти. Приводять до нас усяких бізнес-леді, топ-менеджерів, програмістів, лікарів, військових, письменників. Типу вчитися треба, щоб бути успішними, як вони. А самі що? Хіба вони не вчилися по шість років, щоб потім сидіти в цій грьобаній школі на мінімалці?
Оля-медсестра така добренька до нас тільки до того, як знайде собі сім'ю. А щойно в неї з’явиться мужчина, відразу на всіх заб’є і піде зі школи. Може, відкриє свою пекарню чи що там роблять успішні «бізнес-леді».
Дарина просто злюка. Але всі знають, що вона бере хабарі, то хоч ясно, чого сидить дупою на своєму місці й нікуди не рипається. Якось вона і мою маму хотіла викликати, але я завжди з’їжджаю на те, що в мами відрядження. Ага, уже два роки як!