Тоді Тоха з Назаром розрахувалися, я попросила нічого нікому не казати. Вони відійшли, але адміністратор іще раз боляче притягнув мене за лікоть: «Сподіваюся, ні тебе, ні твоїх друзів я більше тут не побачу?» Як же ж соромно!!!
Тоді ми швидко зібралися й пішли додому, а цей козел адміністратор іще нам так «мило» помахав на прощання, наче нічого не сталося. Іще щось сказав типу «сподіваюся-що-вам-у-нас-сподобалося». Сором! Дикий сором! Нікого більше не хотіла бачити. Мали ще з Пашею відсвяткувати вдвох, але я була не в стані радіти.
Попрощалася з усіма прямо перед виходом із «Плази», а Паша провів мене додому. Але мені не хотілося говорити. І вже коли Паша хотів мене поцілувати на прощання, а я підставила щоку, згадала, що він так нічого мені й подарував. Нічого йому не сказала, просто забрала свою сумку, кинула «па-па» і побігла додому. Ридала і в риданнях заснула. Завтра знову будуть червоні очі й набряклий ніс. Але я все одно нікуди завтра не збираюся.
День народження я вирішила викреслити з пам’яті. Такої ганьби в мене в житті раніше не було! Здається, всі зрозуміли, що згадувати наші посиденьки в «Плазі» при мені не варто, та й узагалі краще НІКОЛИ не згадувати. Тому ми зам’яли тему й говорили весь тиждень лише про День усіх закоханих. Мусила навіть раніше помиритися з Пашею, бо не хотілося сердитися на нього перед святом. Хоча й цілувалися ми ці дні значно рідше, ніж до того. А в коридорах я взагалі Пашу просила не приставати, бо ж УЧИТЕЛІ!
Сьогодні День закоханих, неділя, але Паша не відмінив ранкового тренування, щоб бути зі мною. Ну й ладно. Дуже треба. Може, він більше мене не кохає?!!
Пізніше.
Паша таки спам’ятався й попросив зустрітися ввечері. Тепер думаю, чи хочу я з ним бачитися ПІСЛЯ ВСЬОГО. Сказала, щоб передзвонив пізніше, я подивлюся на свої плани. Але в мене НЕМАЄ ПЛАНІВ! А всі, в кого немає планів на Д. Св. В., — лузери!
Пізніше.
Паша не дзвонить. Чого я не сказала йому відразу «так»?!!
Ввечері.
Дарма нервувала. Звісно, Паша приповз на колінах (ну, може, на колінах він повз тільки до під’їзду під покровом ночі?) під самі двері, з квітами, благати про помилування. Королево, королево! Я ваш навіки! Простіть, що не скасував своє тренування! Що я можу зробити, щоб загладити свою провину? — це, думаю, в Пашиній голові промайнуло поки він казав щось типу такого: «Надворі такий дубар. Давай чаю поп’ємо у твоїй кімнаті? Все одно вже пізно, а завтра в школу».
А я що? Я ж знаю, що все одно Королева. Цілий вечір ходила у святковому домашньому костюмі, така вся сексі-пексі. Бабуся ж не в курсі того, що сьогодні за день, вона рази три сказала, щоб я перевдяглася у щось старе, бо зараз малі прибіжать і чимось мене заляпають. Але я на малих уже давно маю прийом: щойно хтось із них залітає з замащеними ручищами — клеєм, фарбою, тістом — я виставляю вперед ліву руку, щоб відбити напад зліва, а правою ловлю замазуру за одну руку, потім лівою хапаю другу й потім тримаю так обидві, ніби зв’язані, й веду у ванну. Гірше, коли вони нападають організовано. Але для того я вдягла ще фартух. Головне — встигла вчасно зняти, так що Паша нічого не запідозрив! А я тут така вся стою в легкому мейкапі й домашньому костюмі, волосся розпущене — наче його й не чекаю, а спати мощуся.
Не знаю, як бабуся впускає його так пізно! Але ж я кажу, що бабуся за нього горою. Часом мені здається, що вона любить Пашу навіть більше, ніж мене. Трішечки!
Паша приніс цукерки сердечками (банальненько) і ще… блокнот. Гм, ну таке собі, хоча в інстаграмі можна класно сфоткати. Красивий. Може, щось туди придумаю записувати. Але загалом підозрюю, що Паша не встигав із подарунком, тому вибрав хоча б щось.
Чаю ми так і не випили. Паша запропонував подивитися кіно, але бабуся з коридору голосно повідомила, що через годину — всім спати. Тому ми просто цілувалися. Не те, звісно, що я хотіла, але що поробиш. Головне красиво написати в блозі — і хто там знає, як було насправді? :)
Прощаючись, Паша так мене поцілував, що аж ноги підкосилися. Я думала, так не буває. І ще… так приємно було ТАМ. Лоскітно. Ми відірвалися одне від одного, коли бабуся кахикнула тричі, бо це був сигнал — як дзвінок на урок Дарини — що Паші вже пора додому. Тоді він мені в саме вухо видихнув, що хотів би провести цей вечір геть ІНАКШЕ. А тоді цьомнув у щоку й голосно побажав усім добраніч, щоб бабуся більше не мучила себе кахиканням.