Выбрать главу

Привезла малого в лікарню. Знову брехати про батьків у відрядженні. Знову бути за старшу. Тоді у школу. Намагаюся всміхатися, а всі думки — про Вадика. Найстрашніше: зловила себе на тому, що дуже боюся дзвінка з лікарні… Бо якщо все добре, то навряд дзвонитимуть…

Дівчата причепилися, щоб я перевдяглася, бо Дарина мене з’їсть за такий одяг. А я… я навіть не помітила, що прийшла в цьому образі, поки Ася й Ната мені не сказали. Але яка нафіг різниця, в чому я прийшла?!!

Зате Алекс зробив комплімент.

Ну, а потім почалося… Сталося те, чого я найбільше боялася. Дзвінок із лікарні. Погані новини. У малого гнійний апендицит. Термінова операція. Шість тисяч!!! Капець… Оце, називається, безплатна медицина… Де я маю взяти такі гроші? У мене за рекламу всі розраховуються тільки під кінець місяця, а тут треба вже…

Я не хотіла. Я справді не хотіла брати ті гроші... Але хіба в мене був вихід? Або вкрасти в Лєрки гроші на Кам’янець і рятувати Вадика, або дати йому померти.

Бляха, вони серйозно в лікарні думають, що в 15-річної дів­чини можуть бути такі гроші?!!!

Залишалося якось досидіти до кінця уроків і довезти баб­ло в лікарню.

Але тут закрутилося… Лєрка помітила, що гроші зникли. Побилася спершу з Оксаною, потім пресувала Христю, а потім Тоха — ідіот кончений — викликав свого татуся-поліцейського. Стали всіх трусити.

Я знову збрехала, що мені погано. Знаю, що тупо, але нічого не змогла більше придумати… Якби гроші знайшли в мене, це був би повний капець. Мене б посадили. Або виключили зі школи! А що з малими?..

Так сталося, що я вивалила все Катерині Анатоліївні. Про гроші, про операцію, про маму (не все, звісно, тільки про те, що вона на заробітках в Італії), про малих… Я не знала, що ще робити… Так усе навалилося… Економічка, тобто Катерина Анатоліївна, сказала, що все сама вирішить. Відіслала мене в медпункт «для алібі»… після всього… до Ольги Вік­торівни… але я була готова хоч у пекло спуститися, аби все владналося.

Не знаю, як Катерині Анатоліївні це вдалося, але все якось розрулилося. Гроші знайшли в Дарини в кабінеті, обшук припинили, в мене було залізне алібі. І з Вадиком усе добре.

Я думала, в мене стане серце, так за нього боялася.

Він дуже просив цукерок, бідненький…

І так хотів, щоб я залишилася з ним у лікарні… У мене просто серце розривалося… З усіх сил намагалася не плакати перед ним. І він, маленький, майже не плакав. Це ж йому, певне, було ще складніше сьогодні.

Паша провів додому, і там мене накрило. Сльози потоками просто… Я не хотіла плакати перед Пашею, але терпіти просто не було сил… Туш потекла, проте мені було пофіг на те, як виглядаю. А Паша… він геть не вкурив, що трапилося. Каже: «Та забий на Вероніку, мало що вона там сказала!» Капець! Яка ще Вероніка! Та я би про неї і не згадала, якби він не нагадав. Стало так гірко… у мене братик ледь не помер, а він мені про Вероніку… типу ОТАК він про мене думає? Єдине, що мене хвилює, це школа і шкільні розборки? Серйозно?!

А потім іще чіплятися почав… Знайшов час і місце, от справді. Попросила його піти. Може, трохи грубо вийшло, але ж треба хоч іноді думати головою, а не іншими органами.

Хух, трошки відпустило. Очі злипаються.

Ще пізніше.

Про Вероніку, коротше. Згадала — і знову сон відступив, прокручую все сказане в голові, аж киплю всередині. Не можу не думати про те, ЩО вона влаштувала своїй мамі. Сьогодні в коридорі ця нарвана ідіотка викинула свій обід у смітник. ПРИ ВСІХ! Їй Катерина Анатоліївна принесла. Турбується про неї. Я мало не розплакалася, коли вона той обід Ніці буквально пхала в руки. Звісно, я висказала Ніці все, що думаю. Що вона малолітнє стерво і з мами своєї знущається. Що не всім їхні мами носять обід у судочках. І трошки навіть наговорила зайвого… Сказала, що все віддала б, якби мені мама отак… Дуже шкода стало економічку...

17 квітня

Зранку.

Нереальна дупа з грошима. Тільки вигребла все бабло з карток, щоб віддати борг Катерині Анатоліївні, як прорвало кран — і затопило сусідку з нижнього поверху. Оту стервозну старушенцію, яка погрожує здати нас усіх у дитбудинок. Навіть не знаю, як її звати. Ненавиджу таких. Хоч би раз спитала, чи є в нас щось поїсти, чи не треба посидіти з малими. Так вічно: «Де ваші батьки?!», «Я їх уже рік не бачила...», «Здам вас соцслужбам». Уф!

Здається, я тільки те й роблю, що заробляю гроші. Усі дивляться новий серіал про школу, а я… Та я навіть не маю коли вчити уроки, не те щоб серіали дивитися. Пробувала включати ту «Теорію як-його», так де там! Зразу прибігають малі й просять їм почитати. Чи подивитися з ними мультик НА МОЄМУ КОМПІ! Ну і не вкурюю я приколів цих ботанів, якщо чесно. Невже таке справді комусь цікаво дивитися? Там одна нормальна людина, і в тієї ім’я дурацьке — Пенні.