Але хай би воно все пішло в дупу. Колись я перестану це робити й ніколи в житті більше не додаватиму ні у стовпчик, ні на калькуляторі. За мене це робитиме спеціально навчена людина. Або ще краще — робот! Чи програма на смартфоні. І дані в неї записуватиме хтось інший, бо мене вже НУДИТЬ від цифр.
Колись… усе буде не так. Я вийду заміж за багатого й ні про що більше не турбуватимуся.
Або... повернеться тато. Мені подобається вигадувати історію про його повернення. Що більше я її обдумую, то легше потім брехати дівчатам. Здається, наче я вже не вигадую. Що все це правда.
Тому я запишу цю історію тут, бо Ростиславівна ж казала писати про все, що мене хвилює.
Мій батько — мільйонер. Або мільярдер. Коротше, він успішний бізнесмен і має купу грошей. Але він про мене не знав увесь цей час. Мама йому не сказала, бо була надто горда й вирішила, що виростить мене сама. Вона хотіла помститися батькові, і це було некрасиво з її боку, але він трошки заслужив. Хоч якби він знав, що є я, то зразу повернувся би до мами й ніколи б не пішов. Забрав би нас у свою велику світлу квартиру з білими стінами (у ній гарно виходили б фотки для інстаграму) і носив би по черзі то маму, то мене на руках. Мама б нікуди не поїхала і була б із нами. Ми б забрали до себе бабусю і малих. І мій тато їх би теж виховував, як своїх. Бо він би знову дуже любив маму. А коли любиш чиюсь маму, то любиш усе, що вона любить. І тих, кого вона любить.
Пізніше.
Завжди, коли я мрію про тата, приходить Вадик і просить почитати йому книжечку. Хоч він уже й сам уміє! Так складно знайти казку, де ні в кого не вмирає мама. Сьогодні читали про Котигорошка. Вадик спитав, чи дзвонив його тато. Я збрехала, що дзвонив, коли Вадик був у садочку, і передавав привіт.
Їхній тато, дядь Вітя, ніколи не повернеться. Я б дуже хотіла, щоб вони могли мріяти про мого тата. Але в них є свій. І він рідкісний мудак. Якби він не пішов тоді від мами, мама б могла залишитися з нами. Ніколи йому цього не пробачу. І навіть якби він із якогось дива подзвонив, я б нізащо не відповіла.
Зранку.
Почуваюся препаскудно. Вигнала щойно Христю й Оксану з туалету, бо мені треба було трошки поплакати. Зачинилася зсередини, Наті й Асі сказала, що все ок, хоч нічого не ок.
Зранку посварилася з бабусею. Це ми вперше так із нею після маминої… після того, ну, після того, як отримали звістку про маму.
Усе сталося страшенно тупо. Я зібрала в садок Вадика й Ілюху, а Єва знову захворіла. Я сказала, що немає сенсу йти до лікарки, бо вона вічно приписує один і той самий список препаратів.
Уже треба було вибігати, аж тут бабуся побачила — мої — нові — туфлі. Ті, що для блогу. І почала кричати, щоб я — не — сміла в такому ходити. Що я ще мала і що люди подумають. Що по мамі ще й рік не пройшов, а я поводжуся, як…
Упс, дзвінок, допишу пізніше.
Пізніше.
Не можу дочекатися перерви, бо мене розриває на тисячі маленьких клаптиків. Спершу я була дуже засмучена, а тепер дуже зла на бабусю.
Як вона могла ТАК про мене сказати?! Навіть не хочу тут писати, бо це жахливо, жахливо, ЖАХЛИВО!!! Бабуся сказала, що в таких коротких спідницях і в таких туфлях ходять лише проститутки. Та в нас у школі всі так ходять! Але ж хіба бабусі щось доведеш? Хіба ж вона чує?
Потім бабуся сказала, щоб я НЕГАЙНО (ненавиджу це слово, ненавиджу!) перевзулася в менш бридке взуття, щоб їй не було за мене соромно.
Я сказала, що цього не буде.
— Зараз же! — прошипіла бабуся (ніколи не чула від неї такого тону!).
— Ні, — сказала я.
Ми стояли й дивилися одна на одну.
І тут зайшов Ілюха. Він не встиг умитися після сніданку.
І сталося щось жахливе. Жахливіше, ніж усе, що відбулося доти.
Я накричала на нього:
— НЕГАЙНО. ІДИ. ВМИЙСЯ. КОМУ. КАЖУ.
Я не хотіла кричати, але бабуся накричала на мене. А я не могла кричати на бабусю. Бо це… бабуся. Бо ніхто ніколи не сміє кричати на бабусю.
Ілля, мій маленький братик, розплакався й утік на вулицю.
Я побігла за ним. Мені було так соромно. Подумки я вже тисячі разів перепросила за те, що накричала. Я хотіла чимшвидше його обійняти й сказати, що дуже його люблю і що мені дуже прикро. Так завжди робила мама після наших сварок. І я тоді ховала обличчя в маминому волоссі й плакала. Там було найбезпечніше місце для того, щоб плакати, бо ніхто ніколи не дізнавався, що робилося в маминому волоссі.