Довга квітаста хустина доволі тісно облягала тонкий стан циганки. До хустини були прив’язані маленькі дзвоники. І вони також танцювали, створюючи свою мелодику, мелодику жіночого танцю. А з-під дзвоників витікали струменями широчезні барвисті спідниці з воланами. Циганка вчепилася в них руками, і вони замиготіли в повітрі. Магдалена чула музику, навіть відчувала її, та звучала десь зовсім поруч, лунала з невіданих сфер, де, напевне, мешкають духи тих, хто давно відійшов у ліпший світ, але досі опікується нами. Музика вмовкла, циганка перестала танцювати. Посміхнулася Магдалені, підійшла до неї майже впритул. Брязкотіло монисто на шиї, дзеленчали дзвіночки. Навіть у ході циганки вчувалася музика.
– Яка ти вже доросла, дівчинко моя, – заговорила циганка. – Ти так схожа на мою маму. Красуня.
Старша Магдалена взяла меншу Магду за руки, крутнула її, наче в танці, задоволено розглядаючи.
– Красуня, просто красуня!
«Яка ще там красуня?» – думалося Магді. От бабуся і справді красуня. І мама, і прабабуся. А вона?
– І не смій навіть таке думати, – посварила Магдалена-старша Магдалену-молодшу.
Магда посміхнулася. Циганка читала її думки. То тільки у снах, очевидячки, можна читати чужі думки. Знічено стенула плечима.
– Дівчинко моя, серденько! Хочеш бути щасливою? То стань нею. Для цього, дорога моя, у тебе все є.
Що в неї є, Господи? Вона досі гадала, що справжнє щастя – це родина, дружня та любляча: він, вона, діти. А зараз і не знала, чим то все замінити. Що воно таке те щастя? Яке воно насправді? І чи взагалі воно буває?
– Ну, знаєш, люба. Так міркувати вже зовсім не годиться. Цей пихатий бовдур Роман уже точно не твоє щастя. Він – гидке баговиння, люба, але не щастя. У болоті тхне гидотно, у ньому багато жаб, комарів та п’явок. Чи не настав час моїй пташечці згадати, що вона теж має крила? Ти ж не струсь, сонечко, і не тупа курка, хоч твій, тобто вже не твій, муж тебе досі на людях так і називає. Дитино моя, ти ж трохи циганка. Ах! Красуня! Яка ти красуня!
Старша Магдалена закрутила Магду в танці, замиготіли вогники барвисті в очах. Прабабуся завела Магду в танець і говорила-говорила-говорила. Магда не опиралась, їй було добре. Як у дитинстві, коли задирала голову до неба й крутилася довкола себе, уявляючи, що то не руки в неї, а крила, аж поки і справді не відривалася від землі та летіла, нехай мить, нехай вниз, але яким солодким був той політ… Магда зараз летіла, слухаючи мелодику голосу своєї прабабусі.
– Ти маєш гарне ім’я, дитинко. Нарешті дочекалася, коли настав час. Кому-будь у нашій родині його не давали. Саме ім’я Магдалена має в собі силу. Дякую Гані, що дотримала слова і нарекла своє дитя моїм ім’ям. У мене прекрасна доня, чудова онука і найкраща правнука.
Бабуся міцно тримала Магдалену за руку.
– Пішли, моя хороша, пішли до сонця.
Вони вийшли на ту саму кручу, яка їй уже снилася. Стояли, вітер ніжно пестив волосся, цілував очі, лагідно торкався вуст, унизу шепотіла привітно вода.
– Цей дивосвіт, дитинко, належить тобі. Він чекає твого приходу. Бачиш, який він привітний?! І не замикайся ніколи на одній людині, тим паче на людині, яка не варта і волосинки з твоєї голови. Пригадуєш мою притчу про Чугайстра? Твій Чугайстер тебе скинув зі скелі, але ти, доню моя, не впала. Ти не можеш упасти, бо ти не просто Мавка. Ти крилата Мавка. Чугайстри, на лихо своє і на щастя наше, не знають, що бувають крилаті Мавки. Бо Чугайстри – діти землі.
– А Мавки, бабусю?
– Мавки? Діти вітру, діти волі, діти любові, діти життя вічного… знайди собі для польоту когось крилатого. Хоч наш світ густо заселений Чугайстрами, але крилаті таки трапляються. Лети, доню, і не бійся впасти. Пам’ятай, що ти вмієш, і якщо захочеш, то зможеш. Завжди…
Прабабусин голос почав танути, дзвіночки від її хустки вщухати, їх витісняли інші звуки – кукурікання півня, мукання корови. Лежала якусь мить, слухаючи, як віддаляються кроки циганки, вщухає музика, мороком покривається марево сонячної днини над кручею. Розплющила очі – через наглухо закриті штори до кімнати стукав ранок. Починався новий день. Здивовано всілася на ліжку. Як не дивно, та пам’ятала сон дуже добре – аж до запахів, мелодики голосу, брязкотіння циганського мониста. Солодко потягнулася, скочила з ліжка, підбігла до старого дзеркала. Мама казала, що то ще прадідусь прабабусі його подарував у ті часи, коли дзеркала були розкішшю. Зазирнула в нього та обімліла.