З дзеркала на неї дивилася не налякана сіра миша із зацькованим зболеним поглядом. Там була жінка, яку вона щойно бачила уві сні, – красива, впевнена, владна, тільки колір очей мала трохи інший та волосся не таке смолисто-чорне. Підморгнула своєму зображенню. Та жінка у дзеркалі їй подобалася набагато більше, аніж учорашня.
– Доню, прокинулася? – за дверима кімнати почувся мамин голос. – Йди, серденько, снідати.
Озирнулася на голос, а до кімнати вже заходила усміхнена та світла мама.
– Доброго ранку, матусю, – проспівала Магдалена. – Я вас так сильно люблю. Мені так добре вдома, мамо, так добре. Як колись у дитинстві, коли всі були живі – і тато, і бабуся з дідусем, і прабабуся. Ходімо сьогодні до них на цвинтар, свічки запалимо, пом’янемо. Адже любити можна не тільки живих, правда? Любити можна й тих, кого завжди пам’ятатимеш…
Сьогодні цілий день падав дощ. Та для мого міста то не дивина, ось якщо його довго немає, це починає насторожувати. Він падав невтомно, не дозволяючи сонцю й на мить визирнути, хоч би просто для того, щоб личко вмити в дощовій криниці. Небо затягнуло сірим. І світ ураз видався мені також сірим. Незатишно стало. І я у своїй теплій хаті ввімкнула світло, гарну музику і з горнятком теплого чаю залізла під ковдру – попустило. Я люблю дощ, але тоді, коли я з ним поруч на вулиці. Ходжу-броджу, перестрибую через калюжі. І навіть сіре небо не здається аж таким похмурим. Я просто знаю, що то призначення в нього таке – інколи плакати…
Та що я про сумне на ніч? Завела мову про дощ… Я ж хотіла про інше написати. Про щастя. Бо коли лежала умиротворено під ковдрою з горнятком лісового чаю, що завжди пахне літом, а в ногах муркала безтурботно моя кішка, подумалося: зараз я щаслива чи мені просто добре? І чи є межа між тим добре та щасливо? Думка снувала плетиво далі, і вже інше запитання влізало в голову. Що потрібніше – розум чи щастя? І от, до чого я домислилася. Слухай, серце, слухай і, застерігаю наперед, не кажи тільки – так не буває. Бо буває ще й не так…
Зустрілися якось Щастя та Розум. Завели суперечку – хто з них важливіший та значущіший.
– Звичайно, я, – каже Розум. – Бо коли маєш розум, то і на кусень хліба заробиш легко, і родину прогодуєш, і всякий тебе поважає та поради просить. А з щасливого що взяти? Ну, щасливий і тільки… Блиск в очах хіба що! Та через нього тебе часто божевільним вважають і обходять десятою дорогою.
– Ох-ох, що ви таке кажете, – закректало сердито Щастя. – Що вартий розум, коли немає поруч того, заради чого варто жити.
– А заради чого варто жити? – уже відверто насміхався Розум із Щастя.
– Та ви не знаєте наче? Усі хочуть бути щасливими. І найпоширеніше побажання на всі свята – побажання щастя.
– О, то ви сказонули! Се скоріше побажання везіння, багатства. Бо кожен по-своєму розуміє вашу присутність, – кепкував Розум. – Багатий щасливий тільки в ті моменти, коли заробить купу грошей. А потім стає знову нещасним, призвичаївшись до багатства. Бідний чується щасливим, коли надурнячок знайде загублений мідячок… Та то буває не часто. Хворий щасливий, коли стає здоровим, а потім, коли звикне, знову нарікає. Мати щаслива, коли бачить щасливими дітей, і нещасна, коли ті її забувають, а то часто трапляється. Бачите, шановний, лишень дурень щасливий завжди, бо в нього відсутній розум!
– О, ви, добродію, хочете сказати, що щастя тільки дурні мають і тільки дурні його шанують?
– Та, ні! Борони Боже. Я кажу, що без розуму щастя перетворюється на дурість…
Хтозна, скільки вони б отак сперечалися, якби їхню розмову не підслухав випадковий мандрівник.
– Доброго здоров’ячка, панове!
Щастя та Розум здивовано витріщилися на чоловіка. Як він сміє втручатися, це нечувано!
Та той, здається, не зважав.
– Я оце випадково підслухав вашу суперечку, шановні, і мушу сказати, що кожен з вас має слушність. Так можна й до безкінечності сперечатися, а ладу не буде. А чи не пробували ви розв’язати свою суперечку якось інакше?
– Як це? – зацікавлено перепитав Розум, хоча мав би покарати цього зухвальця.