– Не словесно, а в дії. Знайдіть якусь нещасну і нерозумну людину та спробуйте по черзі догодити їй. Кому це ліпше вдасться, той і виграв.
– А що, – сказав Розум. – Можна спробувати.
– Чому ж не спробувати? Можна! – І собі погодилося Щастя та похапцем додало: – Тільки той, тре’ знайти когось для цього діла підходящого, когось зовсім випадкового тобто.
Щастя скоса глянуло в бік Розуму, наче натякаючи на підступність останнього, оскільки той міг легко підсунути одного з власних мудрагеликів.
Розум насупився, правильно витлумачивши недобрі натяки Щастя. Чоловік зрозумів, що якщо не втрутиться, ті знову зачнуть суперечку.
– О, це простіше простого, шановне панство! Шукати довго і нудно нікого не треба. Я йду із одного села. Ондечки воно бовваніє, – і чоловік махнув рукою в бік розкиданих на пагорбі хаток, які здалеку нагадували поодинокі гриби. – Зайдете в село – і перша хата ваша. Перший-ліпший – найліпший! Кращого годі й бажати.
– Першого-ліпшого, кажеш? – перепитало Щастя.
– То перший найліпший, кажеш? – і собі озвався Розум.
Чоловік, підтакуючи, кивнув.
На тому й погодилися. І мандрівник заспішив далі своєю дорогою.
Щастя та Розум подибали до села. На самому його краю стояла сумна вбога хатинка, підперта кілком. Біля хати росла груша, рясно всіяна вже стиглими плодами. А під грушею лежав чоловік – у подертому одязі та в дірявому брилі. Відкривши широко рота, він дрімав.
– Доброго здоров’ячка, чоловіче! – обізвалися Щастя та Розум.
– Ага! – відповів той, навіть не підводячи голови. – Доброго!
– А що це ти робиш? – запитало Щастя.
– Обідаю, – відповів чоловік.
– Обідаєш? – здивовано перепитав Розум. – А де стіл з наїдками та напоями? Хіба можна лежачи з відкритим ротом обідати?
– Можна, – відповів чоловік. – Я настільки бідний, що в мене ані стола, ані наїдків нема, уже не кажучи про лаву чи стілець. Але, слава Богу, груші вродили рясно. Тож я ними й обідаю.
Розум продовжував допит. Любив він це діло.
– Але чому ти лежиш, хіба так можна наїстися?
– А як інакше? – чоловік від безглуздого запитання аж сів. – Я чекаю, коли грушка мені до рота впаде, а то, мушу сказати, досить виснажливо. Непроста робота.
– О! – здивувалося Щастя. Воно ще не зустрічало таких бовдурів. Різних бачило, але такого… – А ти не пробував груші з дерева руками зривати?
– Як це? – запитав чоловік. Хвильку ошелешено дивився на Щастя і враз розплився в посмішці: – О, ви такий розумний, пане! Дякую за науку, точно – руками.
Чоловік радісно вигукуючи: «Дякую, аж підскакую!» – зірвався на ноги та почав жадібно рвати груші й запихати їх до рота.
– Слухай, чоловіче, а що ти їси, коли груші не родять? – поцікавився Розум.
– Ну, вишні там, черешні, малину, ожину їм.
– А взимку? – не вгавав Розум.
– А взимку люди добрі не дають пропасти. Та й скільки тої зими, – відмахнувся сердито чоловік. Груші були такі смачні, а ті двоє його відволікали.
– Ну що, брате! – Щастя важко зітхнуло, звертаючись до Розуму. – Я багато зустрічало в житті телепнів, але такого вперше. Пішліть далі?
– Е, ні! – Розум, певно, щось придумав, бо очі в нього загорілися хитрим вогнем. – Чому це далі? Погляньте на цього чоловіка: безталанний нерозумний злидар. От дай йому щастя і що він робитиме? Далі сидітиме під грушею зі щасливою мармизою. У його житті нічого не зміниться. Точніше зміниться, його вважатимуть не тільки ледачим, а й божевільним. А от що з ним станеться, коли він отримає розум? Ось і з’ясуємо, хто з нас важливіший.
Щастя стенуло плечима, а Розум вів своєї:
– Чоловіче добрий, а чи є в тебе батьки, жінка?
– Нема нікого. Я – сирота, – відповів чоловік охоче, бо вже втамував голод.
– А хата ця чия? – кивнув у бік халупи Розум.
– Моя, – відповів чоловік.
– А оті бур’яни за хатою – також твої? Але чому ти… – Розум не встиг договорити, бо чоловік обірвав його:
– То зараз бур’яни, але колись було пшеничне поле… Знаєш, скільки в мене землі? Багато, дуже багато… Та я безталанний, і всі про це знають. Тільки ви не тутешні, от уже причепилися. Ху, наївся. Теперечки можна й поспати, – і чоловік знову розлігся під грушею, заплющив очі і за деякий час голосно захропів.