Стояв неподалік і великий хлів. Тільки в ньому зараз було порожньо. Та в тому, що тут є живність, не сумнівалася. Специфічний запах кізяків свідчив про це. Попід тином, по обидва боки від високої брами, росли соняшники, та такі здорові, що й небо закривали, принаймні невисокій Магді так здавалося. Підійшла до них упритул, розгорнула товстезні стовбури, щоб зазирнути за межу Мамаєвого царства, та вклякла.
Простісінько на неї дивилися глибокі та блакитні очі річки. Великої та сильної, дужої та трохи втомленої спекою… До неї посміхався Дніпро. Вибігла за ворота, на пагорбі спинилася. Стояла й дивилася на цю безмеж, дух перехопило, аж у голові закрутилося. Боялася сполохати се видиво, дихала ледь помітно, стиха, бажала увібрати в себе побачену велич. Протилежний бік ріки ледве проглядався, така вона була широка та привільна. Вода в Дніпрі здавалася безгомінною, мінилася у відтінках блакитного. А небо? Яке небо! Майже одної барви з водою, сонце ніжно пестить світ, пахне степом. Заплющила очі. Слухала та нюхала степ.
Сіла на пагорбі, тільки тепер уздрівши, що вийшла з хати боса і що так і не перевдягнулася після вчорашнього – у спортивних штанах та футболці. Але було байдуже. Так добре і так затишно почувалася хіба що в мами. Але там була мама, і ти мусила їй пояснювати, як живеш, чому заміж не виходиш, бо ж кличуть (Тарасик грав на випередження і спочатку зробив пропозицію руки та серця її мамі, тобто питав дозволу, потім у дітей, і нарешті в неї). Тут, знала напевне, ніхто її не чіпатиме – телефони вимкнені, Львів так далеко, Київ теж. Є тільки чисте небо, степ, велика ріка та Мамай. Чужий Мамай, який тут живе, малює картини, який має найбільше щастя, що може собі дозволити людина, – волю, і не збирається її ні на що міняти… Заплющила очі – щаслива та наповнена. Було добре, почувалася захищеною, відчувала рідною, своєю…
– Агов, красуне! Доброго ранку, Мавко! Ти ж зараз тепловий удар дістанеш… А-я-яй, досі не перевдягнулася?
Вона впізнала голос Мамая. Кволо повернула голову. Там і справді стояв Олексій, та не сам… Вусатий Мамай був убраний не у вишиванку, а в короткі шорти, майку, мав солом’яного бриля на голові. Лівою рукою він тримав за вуздечку коня, а в правій – вудку та відро…
– Знайомся, красуне. Це Степ – мій кінь…
Господи, звичайно, хлів для коня! Яка вона роззява. Хіба може козак без коня?
– Степ, – повторила на автоматі. Кінь закивав на голос.
Мамай-Олексій підняв відро перед собою, показуючи їй:
– А це, красуне, карасики, щойно з Дніпра. Пішли та й будемо полуднувати, Мавко. Бо сніданок ти таки проспала. То нічого, що я тобі не викаю? І ти мені не викай, гаразд? Якось воно мені геть язик не повертається викати. – І Мамай по-зрадницьки їй підморгнув.
– Гаразд, – відгукнулася Магдалена. – Так природніше.
На тому й погодилися.
Білосніжна скатертина на дубовому столі, смачнючий житній хліб, який вона хіба що в дитинстві їла, ще коли була жива бабуся, бо мама такого у своїй газовій духовці не втрапить спекти, свіжа смажена риба, салат з капусти. Ох, хай сховаються всі ресторани і Львова, і Києва, і Відня (одного разу вони з Тарасом і там обідали, але такої смакоти вони не втнуть приготувати).
Мамай мовчить, і вона мовчить, а що тут говорити. Кожен з них мовчить про своє, і, певно, то є найбільша таїна між людьми, які невипадково зустрілися, – вміти помовчати…
Поїли, Магда заходилася прибирати. Мамай зупинив її:
– Ти тут гість, Мавко. Я сам, а ти відпочивай, убирай у себе сонце, трави, небо, воду… Сходи до Дніпра, скупайся чи просто посидь на камені та погомони з ним. Він любить щиру розмову. Можеш навіть запитати про щось своє. У нього стільки тисячолітнього досвіду за плечима! Він тобі підкаже…
Магдалена кліпає очима, вона не знає: кепкує цей чоловік чи ні. Вона почувається першокласницею. Бо тут геть усе НЕ ТАКЕ, як удома… Ні-ні, воно не чуже, просто інше. Та з’ясувати, чи жартував Мамай, чи ні, не встигає. В Олексія багато роботи – важливої, відповідальної, щоденної: