– На жаль, жінко, ми знаємо, що таке смерть. У нашому домі теж одного разу померла людина. І тепер розуміємо чому. Якось у нас на ніч зупинився мандрівник. З вигляду – молодий, дужий, жвавий. Звечора він дотепно жартував, говорив, що шукає ліпшої долі, до того ж не бідний – і з одягу то видно було, і з того, що добре заплатив за ночівлю. Але коли вранці дружина стала його будити – він виявився мертвим. Коли прийшли умивальниці, щоб спорядити його в останню дорогу та розчепили пальці, у нього в кулаку знайшли ці пшеничні зерна. Моя стара сказала, що треба їх зберегти. Що начебто вночі їй наснився сон про жінку, яка колись прийде за ними.
І старий поклав на стіл зерно. Воно було чорне…
Жінка розплакалася. А коли сліз уже не стало, вона зрозуміла дуже просту і важливу істину: «Смерть – це частина життя. Його зворотний бік. Вона не є особистим горем». І з цим розумінням вона повернулася додому.
Її син помер. Та хто вона така, щоб сумніватися у величі Божого промислу? Лишень смертна людина. Вона, як годиться, оплакала та поховала свого сина. Знаючи, що якби навіть вона знайшла ті зерна та Господь оздоровив сина, це б нічого не змінило. Бо людина смертна і рано чи пізно все одно помре. Але несподівано, завдяки смерті її кровинки, жінці відкрилася інша істина. Вона знайшла те, що ніколи не вмирає. І навіть смерть не змогла цього забрати в неї. Вона продовжувала любити свою дитину.
Бо любов не помирає ніколи…
11. Чекання
Ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так, ніби минуле зможе вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване.
Олексій стояв на високій кручі та дивився на воду. Річка завжди заспокійливо діяла на нього. Як дуже дорогий та відчайдушно-помічний психолог. У цьому кабінеті все заспокоювало: зручне крісло, камінь-спотикач, через який щоразу шпортався йдучи, хоч знав цю стежку як своїх п’ять пальців. Та спотикання було ритуальним, бо коли приходила туга, то мусив отутечки перечепитися, зупинитися та впасти п’ятою точкою на камінь. Ноги самі вели в не найліпші хвилини життя до цього каменя і до батька Дніпра. Кімната психолога діяла обнадійливо: тут духмяніло ароматами степу, щоразу іншими – залежало від пори року. Вдихав на повні груди та говорив, завжди відверто. Усе одно ніхто з людей не почує. А вітер, дерева, вода, птахи чи тварини, на диво, з розумінням ставилися до чоловіка. Вони були друзями – справжніми, вірними, і якби вміли говорити людською мовою, то, певно, підказали б відповіді на всі хвилювання чоловіка. Та він рідко спілкувався з ними. Уже навіть забулося, коли то було востаннє? П’ять чи навіть вісім літ спливло. Ні-ні, він інколи зачіпався за той камінь, але просто так для дружньої бесіди.
А тут раптом якась дика розгубленість. Усередині пекло, тремтів усім тілом, наче хтось небезпечний та жорстокий вирішив перенастроїти на свій лад струни його душі.
Схилив голову, зітхнув. Господи, йому вже п’ятдесят, а він ні на йоту не став мудрішим. О, якби ще рік тому Олексію сказали, що з ним таке діятиметься, – не повірив би. Бо він уже давно повбивав своїх драконів, нещадно, безжалісно. Він – великий самітник. Так його називали друзі. Чоловік, який уже не один десяток років живе на цьому хуторі, сам-самісінький… Ні-ні, не так. Не сам, бо ще є зорі, сонце, вітер, багато-багато неба і врешті батько Дніпро, рідний і вірний. Ще є справжні друзі, які приїжджають, навідують. Скоріше не тому, що він так важливий для них, навпаки – вони, як і він, відчувають тут присутність справжності і бодай торкнутися до неї – уже сила.
Його друзі приносять, привозять, притягають потовчені душі, які тут уміло та завжди своєчасно лікують – і слово не завше має вирішальне значення. Тут інше. Тут чується вітер свободи, запах вічності, аромат того, що було до нас і буде тоді, коли людство кане в Лету. Бо не вічні навіть зорі, які теж уміють плакати, знаючи, що колись помруть. Бо вічна тільки вічність, яка вчувається в шепоті води, у тремтінні бабиного літа над головою, яка також ридає ридма за вікном хурделицею, бо знає, що та хурделиця теж не вічна.
Тільки цього Олексій ніколи не розкаже своїм приятелям, це одкровення відкривається обережно і дуже кволо. Воно відкривається тим, хто на ти з вічністю. Та коли тобі видається, точніше переконаний, що второпав майже все прописане в історії та теорії тої вічності – відлюдник, великий самітник, який їде до людей лишень для того, щоб ще раз, уже вкотре, переконатися: усе правильно, чоловіче, ти втямив, ти справжність піймав, – для тебе готують ще більше випробування. І весь так гарно вибудуваний тобою світ летить кудись під три чорти.