Дівчина ледь наморщила носика, ще раз демонструючи своє ставлення до шефового помічника. Він тут був чужаком, втім, для поетів це характерно з давніх–давен.
— Що ви, що ви! Я сам! — хлопець зробив невдалу спробу підхопитися.
— Сиди, вона зварить. Зварите ж?
— Звісно, зварю, — відповіла секретарка з ноткою іронії і посміхнулася персонально мені. — Але тільки заради вас.
Ну що ж, заради мене, то заради мене. Я симпатизував Олесеві зокрема й через це його невміння поводитися з офісними курвами. Бо цинізм і поезія несумісні. Перетворитися на циніка легко, але це — квиток в один кінець.
— Що там видно на творчих обріях? — я сьорбнув кави. — Конституцію віршами ще не переклав?
— Та її хоч перекладай, хоч не перекладай…
— Дарма. Мені здається, що українська мова не створена для бюрократії.
— Чому? — було помітно, що хлопець скучив за живим словом, якого вдень зі свічкою не знайдеш у цих офісних мавзолеях. — А знаменита фраза «позаяк ця справа вимагає нагального вирішення»? Чим вам не поезія? Її тут кожен, як Отченаш знає.
— Але поезія все–таки органічніша. Уяви, що Конституція була б написана віршами. Її б тоді вивчали у школі напам’ять, і гаплик. Права людини там, те се. І немає проблем.
— Це точно. Уявляю тоді засідання у Верховній Раді — депутат Яворівський пропонує поправку з новою римою до слова Європа.
— От бачиш! Тоді одразу всіх поетів мобілізують у депутати. Може, й тобі крісло виділять. Га?
— Вони виділять… — хлопець скептично скривився. — Там своїх поетів, знаєте, скільки?
— Так хіба ж то поети?
— А хіба то Конституція?
Ми засміялися.
Секретарка з кавою перервала нашу поетично–політичну єдність. Вона не глянула на Олеся, а знову посміхнулася персонально мені. Це вже не просто так. Це сигнал із жіночого всесвіту. Але він залишиться без відповіді, бо я, на відміну від міністра, поважаю чужу територію.
— Сергію Миколайовичу, а у мене невеличка радість, — ясне, дещо дитяче обличчя Олеся засвітилося так, неначе й справді трапилося щось приємне.
— Яка?
— Мене в «Сучасності» надрукували.
— Та ти що! — захоплено вигукнув я.
— Правда, ціла підбірка віршів. Хочете покажу?
— Дуже хочу.
— Тоді я зараз, — Олесь підскочив із незручної канапи, немов на пружинках. Не те, що я. От вони, переваги тонкої юнацької фігури. А може, це прагнення похвалитися своїми творчими успіхами?
Не скажу, що є фанатом поезії, але добрий вірш від поганого відрізню. Що не так вже й мало. А в Олеся є справді добрі вірші, він мені читав.
Телефон на столі у секретарки раптово ожив і загорлав людським голосом.
— Карпенко не появлявся?
— Сидить, — відгукнулася секретарка, красномовно подивившись на мене.
— А чого не заходить?
— Стісняється, мабуть, — її інтонація вкупі з поглядом вдруге послали мені звістку таємним жіночим кодом, але я вдав, що не розуміюся на сигналах з інших планет.
— Уже іду, — я зліз з канапи, для чого спочатку довелося стати на одне коліно. Може, це вже зайва вага? Дівчина примружившись дивилася на мене з–поза стійки. Галантно, блін.
Подвійні звуконепроникні двері пропустили мене до велетенського кабінету. У такому можна вільно посадити три десятки працівників, щоправда за умови, що жоден з них не є депутатом.
— Ти шо, прикалуєшся? — Павлюк–паша махнув у мій бік телефонною трубкою, яку тримав у руках.
— Привіт, — сказав я. — Ти ж знаєш, я не люблю заважати.
— Серьога, када ти, блядь, запомніш? Ми работаєм, а не вийобуємось.
За столом навпроти Паші сидів гість, якого я добре знав і не дуже любив. Тож недаремно хотів почекати. Ґенек, генерал СБУ, молодий, але неймовірно перспективний. Він підвівся назустріч, продемонструвавши кавалерійську виправку, а Паша просто хлопнув долонею по моїй руці, по–мавп’ячому потягнувшись через свій неосяжний стіл.
— Здоров. Що там у вас чутно?
— План робимо, все під контролем. Умільця тут одного міністерського на кармані взяв.
Ґенек професійно нашорошив вуха.
— Начальник відділу. Організував, розумієш, свою контору і прокладав її посередником у найбільш солодких операціях.
— От щуряча морда! — обурився господар кабінету. — А як ти його вичепив?
— Сам спалився. Приніс мені на візу документи прямо від цієї своєї лівої контори.
— Тобі?
— Ну, так. Переплутав, коли брав з принтера.
Паша з Ґенеком гучно зареготали. Разом вони й самі справляли дещо комічне враження — мавпоподібний і, щиро кажучи, бомжуватий господар кабінету і високий лискучий брюнет, якому б не в СБУ, а у почесній варті служити. Не виключено, до речі, що там він приніс би більше користі.