— Дебіл, — підсумував Паша.
— Усі вони так і попадаються, — повчально прорік молодий генерал.
Дуже цінне зауваження. Особливо якщо врахувати, що ловити таких щурів — не моя, а його робота. Однак, зловити лівак — це тільки половина діла.
— Воно то конєшно, але ж це держслужба, і його навіть звільнити не можна без прямого втручання міністра. Паш, може, ти поговориш?
— Так, краще слухай сюди, — господар кабінету раптово змінив тему. — Тут у нас вибори Президента очікуються.
— Та невже? — зробив я здивоване обличчя.
— А отож, — перекривив мене Паша. — І нам треба взяти участь.
— Хочеш сказати, що тебе призначили спадкоємцем?
— Багато клопоту. Слава Богу, вони погодилися взяти грошима.
— Грошима? А можна поцікавитися, з чиєї долі? — не змінюючи блазнівського тону, перепитав я.
Ґенек зиркнув з–під брів, а Паша розвів руками:
— З общака. А що робити… Разом, хлопче, разом.
— Разом? Їм що, свого не вистачає? Бо якби спитали особисто мене, я би сказав, що нам ці вибори зовсім мимо каси.
— Ти не до кінця розумієш ситуацію, — у відповідь на мою категоричність Паша перейшов на розповідний жанр. — Дивися, я отримав повну підтримку. Папа погодився після закінчення всього цього піти до нас головою спостережної ради. Зрозумів, що це означає?
Я зрозумів. І зрозумів, що йдеться зовсім не про Римського Папу. А про того, чий портрет прикрашає стіну. Останнім часом навіть у комерційних структурах почали вішати портрети Президента, щоб продемонструвати партнерам, та й самим собі повну лояльність. Щоправда, водночас ці зображення поміж собою звали «упирями» — так і питали: «Ти упиря повісив?» У цій огидній пиці й справді було щось інфернальне.
— Так от, — вів далі Паша. — План дій такий: після виборів ми отримуємо нового голову спостережної ради і починаємо потрошку акціонуватися. Щоб без всяких там аукціонів, інвесторів та іншої фігні. А як уже акціонуємося, то відчалюємо і будемо плавати окремо. Що скажеш?
— Звучить приємно.
І справді, після виборів теперішній президент залишається без роботи — а тут ми напоготові. Маючи такого голову, можна тишком–нишком приватизувати банк і поділити акції по справедливості. Доведеться, звісно, віддати великий шмат, бо все–таки президент, але й нам дещо залишиться. Є за що поборотися.
— Отож. Майже тисяча відділень, це що, мало? Тут, блін, можна прожити незалежно від Неньки. Самим по собі, як Робінзон Крузо.
Паша нещодавно купив собі нову двадцятиметрову яхту — і тепер його постійно тягнуло на морські аналогії.
— Я отримав повну підтримку, розумієш? — повторив він із притиском. — Вважаєш, що за це не варто заплатити?
Ну, у повну підтримку я не вірив — не існує у нашому світі повної підтримки. Але виключити ймовірність того, що подібна розмова й справді була, теж неможливо. Швидше за все, істина знаходиться десь посередині — свіжа думка, чи не так?
І саме під час того, як у моїй голові формувався цей мудрий висновок, телефон на Пашиному столі оголосив секретарчиним голосом.
— До вас міністр.
Не встиг пролунати останній звук, як двері кабінету прочинилися — і на порозі з’явився він — Віталік, наш міністр на прізвище Матула. Або ж Віталік Матула на прізвисько Міністр, як називали його позаочі.
— Здоровенькі були!
Усі підвелися назустріч. Все–таки міністр — не остання людина в країні, навіть якщо він зовні нагадує колгоспного гармоніста. Ну й розмова відповідно перемістилася до зимового саду із видом на київські дахи. Там стояв стіл та м’які фотелі для неформальних нарад. Бо ж міністра не посадиш за довгий стіл для відвідувачів. Міністр — це не відвідувач. Міністр — це міністр. Нехай він і Віталік.
— А коньяк у вашій хаті наливають? — поцікавився гість. — Після колегії якось дивно хочеться коньяку.
Дівчата принесли коньяк. Пішла розмова ні про що, як це завжди буває з міністром. Він же не може одразу повідомити, для чого приїхав, статус не дозволяє.
— У тебе, Серьога, там така гарнюня сидить, в офісі, — звернувся Віталік до мене, сьорбнувши півкелиха одним духом. Він не міг пропустити повз свою увагу жодної спідниці, зміцнюючи таким чином мої асоціації з образом колгоспного гармоніста.
Паша зіщулився:
— Це твоя Чіпакумпала, чи як її там?
— Та ну, згадав! То було давно і неправда.
— А що це ти зараз оце сказав? — зацікавився міністр. — Чіпа… що?
— Чіпакумпала. А тобі Серьога не розказував цей прикол?
— Ні, а що?
Довелось у тисячний раз розповідати історію про Чіпакумпалу, хоч, зізнаюся, вона того варта. Завжди виконую її на біс і завжди отримую задоволення.
Це була, мабуть, найкоротша кар’єра секретарки мого офісу — три дні. Перший день — інструктаж. Другий — робота. Третій почався з того, що дівчина простягнула мені маленький аркушик паперу. «Поки вас не було» — стандартна офісна форма. І далі у графі «Дзвонили»…