— Хто? — не зрозумів я одразу.
— Там написано, — янгольським голосом пояснила секретарка.
— Чі–па–кум–па–ла, — вже вголос прочитав я.
Дівчина радісно кивнула.
— А що це таке?
Вона розгубилася:
— Він так сказав. Я думала, ви знаєте…
Бути начальником — нелегкий хрест. Треба розуміти, що одне твоє слово може просто–таки вбити живу людину, тому я намагаюся тримати емоції в собі, а особливо, коли вони просто–таки прагнуть вивергнутися назовні.
— Катрусю, — сказав я Сапулі, коли вона зайшла до кабінету. — Поясни цій дівчині, що коли зранку миєш вуха компотом, треба кісточки випльовувати.
— А що таке?
Я простягнув аркушик.
— Гм, — сказала вона і вийшла до приймальні.
Звісно, вбити вона її не вбила, однак наваляла з усією жіночою безпосередністю. І заразом обрахувала, що воно за «Чіпакумпала» така — просто, як слідчий.
— ЧП «Купава», — похвалилася Сапула, повернувшись. — Розумієш, це було ЧП «Купава», тобто приватне підприємство, а російською — ЧП.
Ми посміялися.
— Що за люди?! — дивувався я. — Не зрозуміла — перепитай! Чого записувати повну ахінею?
— Та для неї тут усе — однакова ахінея.
— Точно.
Після прочухана дівчина була тихішою за серпневий світанок. А коли я повернувся з чергової зустрічі — підвелася назустріч з–поза стійки і, віддано, якось по–собачому зазираючи в очі, простягнула ще один папірець.
Я подякував і глянув. У графі «Дзвонили» було акуратно написано «Нечипукала».
Бідолаху звільнили того ж дня, а Сапула досі дорікає тим випадком — адже секретарок я завжди затверджую особисто. До речі, «Нечипукалою» виявився Володя Нечипорук, директор «Сезонів моди».
Міністр щиро реготав, б’ючи себе від задоволення по колінах. Генерал поводився стриманіше — він взагалі шкодував емоцій, що характерно для людей його професії. Паша радісно щирився, як від старого улюбленого анекдоту. Дурних секретарок вистачає, але не кожна здатна утнути подібне.
Однак у цій приймальні секретарки зовсім не були дурними, тому швидко принесли нам ще коньяку.
Вони знали Віталіка–міністра не перший день і добре вивчили його звички.
— Ну, будьмо!
Всі, окрім господаря, випили. Він провів уважним поглядом кожен ковток і тільки зітхнув.
— Так чого я заїхав, — нарешті перейшов до справи Віталік. — Мені віце–прем’єр дав вказівку щодо москвичів. Так я хочу, щоб прямо зараз… щоб не відкладати. У тебе хто за них відповідає?
— Осьо.
Пашин палець вказав у моєму напрямку — я здивовано підняв брови:
— Скільки сюрпризів!
— Не вийобуйся. Я просто не встиг тобі розповісти. Але ти, Віталік, знаєш, Серьога — людина надійна.
— Супернадійна, — втрутився Ґенек і поплескав мене по спині.
Я повів плечем. Нема нічого доброго в тому, що тебе хвалить гебешний генерал.
— Тільки ти, Серьога, дивися, — міністр п’янувато похитав пальцем перед собою. — Як тільки якісь питання — одразу звертайся напряму. Розберуся особисто.
— Дякую. Звернуся. Там ще є кадрова проблема, — я вирішив, що настав слушний момент взятися за звільнення викритого міністерського щура.
— Кадри рєшают всьо! — повчально махнув пальцем Віталік. — Тому що ніхто не може сам керувати державою. От, наприклад, проб’єшся ти завтра до президента і скажеш йому: Данилич, треба зробити. І він згодиться: треба. То й що? Він буде робити? — міністр обвів усіх загадковим поглядом. — Фігу! Фігу він вам сам буде робити. Він покличе кого? Мене. І скаже: Матула, зроби. Ясно?
Він, здається, уже встиг десь добре заправитися, бо напади філософії не були характерні для його звичної поведінки.
— Звучить логічно, — погодився Паша.
— Отож. А буду щось робити чи не буду — це вже я вирішую. Бо, як не зроблю, ти ж не підеш до Папи скаржитись? Бо ти до нього другий раз уже не потрапиш. А якщо навіть і потрапиш, то він знову викличе кого?
— Тебе, — Паша, як найтверезіший у компанії, був сповнений цинізму.
— Точно. Мене. А я тебе пошлю, знаєш, куди?
— Уявляю.
— Правильно. Тому що третій раз до Папи ти вже точно не потрапиш. От і виходить, що головний у країні наче й він. А наче і я. Бо у мене контроль, — міністр урочисто повернувся до мене. — Ти зрозумів?
— Зрозумів.
— Ну от. А який ми з цього повинні зробити висновок?
— Що ти — не перша, але й не друга людина у державі, — тверезий Пашин цинізм не зменшував загального градусу. Міністр був вищий за будь–яку іронію.