Я вже досить довго йду в нікуди. Київ — велике місто, якщо враховувати Троєщину, Позняки чи Виноградар. Але навіть у великому місті, якщо йти годину без перерви, кудись–таки прийдеш.
От і я прийшов. Прийшов додому.
Підвівши очі, якоїсь миті я зрозумів, що стою перед власним будинком. І навіть перед під’їздом, у якому розташована моя квартира. Точніше, колишня моя квартира з колишньою дружиною у ній.
Деякий час дивлюся на вікна, у яких горить світло. Голова одразу очищується від думок і стає порожньою до дзвону. Якщо гойднутися вперед–назад, точно задзвенить і злякає усіх за вікнами. Мабуть, подумають, що почалася революція. Чи війна — а що іще, коли б’ють у всі дзвони?
— Доброго вечора! — чую раптом і отямлююсь.
Назустріч іде сусідка з першого поверху, приємна така бабуся. Вона дивиться на мене, немовби хоче почати розмову. І я не витримую — обертаюся на підборах і мовчки прямую в пітьму. Я не буду полохати сусідів дзвоном у своїй голові.
У сусідньому дворі — школа. Там горить світло й кучкуються люди. Чутно гамір голосів. «Виборча дільниця» — раптом прокидається мій внутрішній голос. «Без тебе бачу», — відрізаю і прямую далі, не звертаючи. Наближаюся до світла, на тлі якого постаті здаються нереальними, вирізаними з паперу. Тільки дим від цигарок руйнує цю ілюзію.
Коли підходжу ближче, починаю розбирати окремі фрази.
— А якщо хтось під’їде?
— Та при людях не полізуть. Їм люди — найстрашніше.
— Ну да, а в Донецьку?
— Так ти не рівняй! То — Донецьк, а то — Київ.
Підходжу і несподівано сам для себе кажу:
— Добрий вечір.
Розмова уривається. Хтось відповідає. Стає видно, що основна бойова сила тут — жінки. Тільки один чоловік, той, що вважає Донецьк і Київ непорівняними.
Піднімаюсь сходами — і з полегшенням відчуваю тепло приміщення. Виявляється, я добряче замерз. Треба розстібнути пальто, щоб у приміщенні швидше зігрітися.
Коридором доходжу до актової зали — тут вже не заблукаєш. Попід стіночкою рядком стоять столи, за якими вмостилися члени виборчої комісії. Збоку — стільці для спостерігачів. Двоє сидять ближче до прозорих урн. Кабінки для голосування завішано жовто–синім. Усе це мій погляд фіксує самостійно, не вдаючись до послуг голови, бо там і досі порожньо, як у старому дзвоні.
— Яка у вас вулиця? — запитує жіночка, рукою вказуючи на таблички над столами. Я вибираю свою і прямую до дівчат, що дивляться назустріч. Їх двоє, приблизно одного віку. Цікаво, яка з них за Ющенка, а яка за Януковича? Не вгадаєш. І раптом одна посміхається. «За Ющенка» — виринає в голові перша думка.
— Ваш паспорт, — суворо велить друга, та, що не посміхнулася.
«Вгадав», — раптом погоджується зі мною внутрішній голос. А рука тим часом лізе до кишені по документи.
Поки дівчата ретельно, немов прикордонниці, порівнюють дані мого паспорта зі своїми записами, я раптом ловлю себе на думці, що не збирався голосувати. Ні, якісь там сумніви були — за того чи за іншого, але отак, щоб прийняти рішення і піти на дільницю, — такого не пам’ятаю. Як же я тут опинився?
— Розпишіться, — пропонує мені усміхнена, яка за Ющенка, і я раптом бачу, що усмішка у неї не звичайна. Не та, що нею обдаровує гарна дівчина добре вдягнутого привабливого чоловіка. Ні — це швидше пошук опори, запит «свій–чужий», як до літака над аеродромом. В ній стільки сумніву і навіть остраху, що я не витримую і посміхаюся у відповідь. Просто, щоб підтримати людину, якій зараз дуже нелегко.
«А тобі легко?» — уточнює внутрішній голос.
Оце вже удар під дих. Я втрачаю орієнтацію, як боксер після нокдауну. Отямлююсь, тримаючи в руках паспорт і сірий папірець з двома прізвищами на ньому.
— Проходьте до кабінки, — запрошує розпорядниця.
Я слухняно заходжу за жовто–синю завісу і опиняюся сам на сам із своїм внутрішнім голосом.
«Ну?» — запитує він єхидно.
Я дивлюся на ручку, що лежить переді мною. Може, в ній теж зникаюче чорнило? Може, не має значення, в яку клітинку поставити галочку?
Один голос із двадцяти мільйонів — врешті–решт яка різниця? А якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку? Ні. Тільки якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку. Донецькі жартувати не люблять. Вже скільки разів бачили. А депутат, тим більше провладний — це сяка–така цінність. Принаймні більша, ніж колишній бізнесмен.
Ех, Катько, що ж ти наробила? Ти не залишаєш мені вибору.
Хоча один голос із двадцяти мільйонів нічого не означає. І на результати не вплине, що б там не казали агітатори.
А коли не вплине, то, може, проголосувати по совісті?
«Тільки не треба починати, — б’є мене в потилицю внутрішній голос. — Пішла достоєвщина».